Читати книгу - "Українське письменство"

Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті Й міццю снотворною Стіксу напоєну, й чоло старого Стиха обвіяв. Одразу ж по кволому тілу розлився Непереможний спокій, і склепились досвідчені очі. Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока, Бог одриває стерно і скидає стерничого в море. Марно кричав Палінур, марно в друзів благав порятунку; Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі. Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю, Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна, І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців, І зачували здалека, як бухає море о камінь… Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура! Сів до стерна і погнав корабель свій по темрявих хвилях, — Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга: «О Палінуре, для чого довіривсь ти небові й морю, Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих»[67].

Палінур конає, скинутий богом. Ввесь епізод переказано поважними гекзаметрами і замкнуто урочистими словами Енея. У Котляревського образ інший:

Поромщик їх щонайглавніший З Енеєм їздив всякий раз. Йому слуга був найвірніший — По-нашому він звавсь Тарас — Цей, сидя на кормі, хитався, По саме нільзя нахлистався Горілочки, коли прощавсь. Еней велів його прийняти, Щоб не пустивсь на дно ниряти І в луччім місці би проспавсь. Но видно, що пану Тарасу Написано так на роду, Щоб тільки до цього він часу Терпів на світі цім біду. Бо, розхитавшись, бризнув в воду, Нирнув, і, не спитавши броду, Наввиринки пішла душа. Еней хотів, щоб окошилась Біда і більш не продолжилась, Щоб не пропали всі з коша.
Націоналізація героїв

Звертає увагу в оповіданні Котляревського і ще одна риса. Палінур названий у нього Тарасом, хоча пізніше (част. II, стр. 59) він виступає під своїм власним іменням. В тій же другій частині про троянського ворожбита Невтеса читаємо: