Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше — те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.

Чи багато разів чудовисько вмирало, а тоді оживало знов? Катастрофічно мало — мені не вистачило. Ах, обличчя і голос тварі мінилися, але реакції лишалися незмінними... Психіатр, який раніше працював зі мною, Ричард Мерридан, давав різні назви тому, чим я був одержимий,— але правда в тому, що мною володів божественний нестям.

Лікарський висновок Мерридана про мою осудність оскаржили його колеги. Але суд, на жаль, відхилив їхні умовиводи. Кажучи коротко: можливо, я вбив вашу доньку, а можливо, ні. Або я зробив це в нападі божевілля, яке й досі потьмарює маю пам’ять,— і більш умілий лікар, можливо, зніме цю полуду,— або я навіть не стрічав її. Луїзонька, може, досі десь сміється зі спроб батечка її відшукати... а може, опинилася десь в інакшому пеклі, ніж те, в якому жило моє чудовисько.

Авжеж, краща психіатрична підтримка в Бродмурі допомогла б мені відновити пам’ять, наскільки це можливо. Із незбагненних міркувань мене досі тримають тут, у Белмарші. Знайте: мені просто сьогодні вранці погрожували під носом у наглядачів. Випускаючи з уваги навіть той факт, що напад на мене — акт престижний, я щодня зазнаю залякувань і піддаюся фізичній небезпеці. А відтак, лишається загадкою, яким чином у таких умовах я повинен відновити психічне здоров’я і сприяти поліційному розслідуванню.

Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий — штибу того, якому мене піддавали досі,— тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,— звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності — на шляху до деградації.

Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття — будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати — але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.

Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,— і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.

Ваш Аенніс

Робін дочитала і звела очі.

— Ви нічого не помітили, так? — спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.— Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив — і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.

Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.

— Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.

Робін зробила як він сказав.

— В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...— почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки — і молочний смак кави скиснув у неї в роті.— О Боже.

— Що там таке? — спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.

— Тобі не треба знати,— коротко відповів Такер і забрав лист.— Ось так,— сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.— Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.

Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.

— Крім того,— провадив Такер,— є два місця, які ніхто не обшукував, і я гадаю, що він міг закопати тіла саме там. Я побував у всіх місцях, які були з ним якось пов’язані — в дорослому віці чи в дитинстві. Поліція перевірила лише очевидне... квартири, де він мешкав... але про це навіть не подумала. Коли Лу зникла в листопаді сімдесят другого, він ніяк не міг би закопати її в Еппінг-Форесті...

— Бо там знайшли тільки тіло Бери Кенні,— кивнула Робін.

Це мимохіть вразило Такера.

— А ви в тій агенції добре готуєтеся, га? Так, усе правильно.