Читати книгу - "Яр"

— Нічого, — відповів я на її запитання.

— А нащо це ти кажеш?

Хіба я міг розповісти їй про ті вечори, коли мене переслідував образ Ганни, або ті відчуття, які опосіли тоді в Ганниній хаті? Я сказав:

— То все дурниці.

Оленка була явно розчарована такою стереотипною відповіддю й, певно, хотіла мене знову щось поспитати, але в цей час увійшла Паша з малим Кольком на руках, і розмова, яку я з власної примхи завів у глухий кут, увірвалася.

— Там таке холодне, — проказала Паша, киваючи на свою половину, — шо дитина задубла. Іди на ніч, Колько, — звернулася вона до дитини. — Там те-епло, мама сьодні топила.

Вона посадовила малюка на черінь:

— Тіки ж не впади! Бух!

Запнене хусткою, мов дівчина, хлоп'я, відчувши під собою тепло, негайно полізло по закутках, а Паша підсіла до столу:

— Облави не чуть?

Я невизначено стенув плечима:

— Ніби ні...

Хіба я знав, коли німцям спаде на думку пополювати за ясирем?

— Антін мій каже, шо в його на роботі вп'ять у списки записують: хто хоче сам. А в вас ні? — спитала вона в зовиці.

— Хіба ми з ним не разом?

— Та разом, та...

Вона поклала свої натруджені, але ще білі й пухлі руки на стіл і заходилася роздивлятись лінії на долоні.

— Як я була дівчиною, ще маленькою, одна ворожка казала, що доживу до тридцяти год. Мені тоді було чи десять, чи дев'ять... Я сміюся, кажу: ото такою старою буду?

Паша засміялася й по хвилі додала:

— В октябру міні буде тридцять.

Такі аналогії не могли призвести ні до чого доброго, і я звів балачку на жарт:

— Ось бачите, циганка й набрехала!

— А то була не циганка, — заперечила Паша. — То Килина, дідова Єсохвадова жінка. Вона ше в тридцять третьому вмерла з голоду.

Згадка про Єсохвада була не кращим виходом, я сушив собі голову, як розважити жінок, і в цей час Паша спитала:

— Правду брешуть, що Заболотний утік?

— Який Заболотний? — здивувався я. Це прізвище нікого мені не нагадувало.

— Та 'кий же! Вепричанський. Кажуть, із лагеру вирвався.

Я тільки тепер збагнув, кого вона має на увазі, тим більше, що й Оленка вточнила:

— Кузьма Трохимович Круть. То їх по-вуличному Заболотні.

Я не знав, чи маю право казати те, що почув од лейтенанта Газе, але ж коли люди гомонять, то таємниця перестає бути таємницею.

— Коли брешуть, то, значить, правда, — нашвидку скомпілював я саморобне прислів'я.

Паша скосувала на мене:

— Це ви, Максиме, не як поліція?

Я махнув рукою, навіть не відповівши на такий здогад. І тут-таки пригадав і деякі подробиці з Пашиної біографії.

— Ви його знаєте?

— Кого, Заболотного? Крутя? Авжеж знаю. Було сяде в куточку в колбуді й дивиться на нас. Я кажу, чого ви, Трохимовичу, не танцюєте, а він каже: бо долівка в клубі земляна. То й шо, кажу, шо земляна? А він каже: куряви багато буде. Чого куряви? Он ви, каже, двома ногами трете, то дихать 'ма чим, а я, каже, на трьох. І сміє-еться! Він із ціпком ходив, одна нога в його трохи коротча.

Паша зажеврілась: — Він міні наравився...

І стрельнула в бік зовиці, та Оленка не помітила того погляду.

Паша посиділа й вийшла сказавши:

— Наглядай за тим лобурякою на пічі. Піду погукаю старшого лобура.

3-од хвіртки по хвилині зачувся її співучий альт:

— Антоооо-сю!... Антоооо-сю!..

Так у нашому Ярі всі матері споконвіку гукали своїх дітей. Я сказав Оленці:

— Ходімо завтра повінчаємось.

Оленка злякано подивилася на мене, і я відчув, що починаю шарітись. Це слово, яке ввійшло в побут хіба півтора року тому і яке перед війною люди вже почали були забувати, уголос вимовлене, справило на нас обох неабияке враження. Ми сиділи по різні боки столу й боялися підвести очі. Колись Оленка розповідала мені, що мріяла, як виходитиме заміж, обвінчатись у церкві: «У сільраді не'нтересно, — казала вона. — Записують, уроді здав налог. Я б хотіла в церкві... Шоб і співали, і свічки скрізь...» Коли ж її мрія здійснилась, Оленка ледь чутно протягла:

— До... попа?

— А що ж тут такого! — Я починав дратуватись. — Тепер квитанції не виписують як колись... Визнається тільки церковний шлюб.

— Тільки церковний, — погодилася вона тихим голосом. — Хіба я шо кажу... Треба — то треба...

Цю покору я сприйняв на свій карб. Вона згодна, але їй буде соромно стояти серед цікавого натовпу поряд із офіцером поліції. Я й ляпнув їй це, але вона палко заперечила:

— Хіба я таке сказала? Скажи, сказала? Сказала?!..

Така темпераментна зав'язка могла кінчитися чим завгодно, я спробував заспокоїти дівчину:

— Мені теж неприємно було б стояти й відчувати на собі сотні пар очей.

Ми й досі не дивилися одне на одного. По тривалій мовчанці Оленка мовила: