Читати книгу - "Яр"

— Макси... Я така дурна... Еге ж?

Тоді підійшла, і сіла поруч зі мною, і поклала мені голову на груди. Ми вперше за останніх чи не півтора місяці пригорнулися.

Раптом щось у кімнаті загуркотіло. Ми похапалися, мов ошпарені. Пролунав сонний дитячий плач. Колько, стежачи за нашою незрозумілою розмовою, певно, заснув і гепнувся на лежанку — добре, що там виявилися клуночки з якимось насінням і стара Антонова кухвайка.

— Ой дурка ж я! Ой дурка! — схопивши на руки маля, бігала з ним по хаті Оленка, тоді почала колисати його: — Ну, нічого, до свайби загоїться.

Несподіваний жарт розсмішив нас обох і розвіяв атмосферу незручности. Коли прийшла Паша, малюк знову спав, але вже на Оленчиному ліжку.

— Заснув либуз?

Ми з Оленкою змовницьки перезирнулися, та казати правду побоялись.

У неділю наступного дня я зранку пішов до церкви. Але відправа вже почалася й довелось чекати її закінчення. Я сходив додому, батько щось однією рукою майстрував у коморі, матері не було — або пішла й собі до церкви, або ж досі на базарі. Я нікому з них не сказав про свій намір одружитися й тепер не знав, куди ховати очі.

— То ти, дерехторе? — спитав батько, бо я й до хати прослизнув тихцем. — То ти, кау? Чого так рано?

Я стенув плечима.

— Напиляй, кау, трохи гребінців або шо. Mo' ж Марія прешле письмо, то куплю чогось, кау...

Відколи забрали Марію, батько вперше згадав її вголос.

— Нічого, — сказав я. — Коли пришле, то грошей знайдемо.

Ми не відали, де вона, сільчан із нею не було жодного, сестра потрапила до групи самих росіян, і її могли завезти хто зна й куди. Батько за цей місяць чи півтора постарів і згорбився. Коли мати плакала за Марією відкрито й уголос, то він цього робити не вмів і тлів нишком, ізсередини.

Чекаючи, поки пустять службу, я перевдягся й випиляв із давно заготовлених рогових пластин три гребінці. Мені хотілося бодай якось розрадити старого. Майструючи, я раз по раз бігав до хати зиркати на годинник. О другій умився, перевдягсь у цивільне й знову пішов до церкви. Але на дверях собору вже висів замок.

Не знавши, що діяти, я плюнув спересердя й почав знову місити багнюку додому. Але з-серед дороги звернув у бічну вуличку й подався на Гуманчики, де мешкав пін.

Отець Юлій зустрів мене здивованим поглядом і почав стеряно розгрібати на лаві місце, аби всадовити гостя.

— І не ждав, і не уповав, що ви до мене, пане начальник...

Він, очевидно, щойно пообідав, бо на столі валялася ложка й крихти мамалиги. Старий жив сам, без родини, я навіть не знав, де його жінка та діти й чи є вони в нього взагалі. Усівшись на пропоноване місце, я вибрав зі свого арсеналу найбайдужісінький тон і сказав без жодного вступу:

— Обвінчайте нас, отче.

— Як... обвінчать? — перепитав старий і заходився пригладжувати на голові пасма довгого, але ріденького й сивого волосся. Цим і своєю широкою бородою він трохи нагадав мені бідолашного Єсохвада, та я відігнав ці думки.

Мені було дивно, що він не зрозумів такого простого слова, як «вінчання», я повторив:

— Обвінчайте, та й годі.

— Когда?

— Сьогодні.

— Сьогодні?

— А що тут такого дивного? — почав я нервувати.

— Так ведь Великий пост, — нарешті пояснив свою поведінку панотець, і всі мої емоції враз очахли. Великий піст! І як я міг про нього забути, адже ж мати кілька разів про нього нагадувала й старанно дотримувала обряду, дарма що батько не визнавав пі великих, ні малих постів, а мені до них було й геть байдуже. Великий піст... Усе пішло шкереберть, наше весілля знову відкладалося на невизначений термін. Я сидів і думав про те, що скаже Оленка, бо з учорашнього вечора й вона, мабуть, лише про це й думала. І що я міг їй одповісти?

— Прийдеться подождать Пасхи, — примирливо сказав отець Юлій.

Я й сам знав, що доведеться чекати, але чи ж чекатиме на нас життя! Як утовкмачити цю думку старому попові? Мене дратувала його суржикова мова. Коли я ще ходив у молодші та середні класи, мені не раз доводилось бувати в нашому соборі. Особливо подобалися барвисті обряди Великодніх, Троїцьких, Різдвяних свят. Тоді на Україні була незалежна від Московського патріархату Українська Автокефальна церква й правилось у храмах українською мовою. Олег Попович розповідав, що в загарбаних у Польщі західних областях України, де церква перебуває під захистом Пани Римського, правиться також українською мовою. Я спитав отця Юлія:

— Ви належите до Автокефальної церкви?

Він сказав:

— Автокефальная церковь в 1930 году обьявлена антинародной и распущена. Я рукоположен митрополитом Русской православной церкви.

— І правите по-російському?

Отець Юлій кивнув:

— Германские власти не возражают против этого.

— Хотілося сказати попові, що Російська православна церква була породженням наймахровішого царату і старанно підтримувала його русифікаторську політику. Але мені перехотілося сперечатись із цим обмеженим чоловіком. Я сидів і не підводився з місця. Він пройшовсь кілька разів кімнатою, далі став під образами — їх у нього був цілий іконостас — і почав одколупувати нігтем бронзову позолоту на рамі Дмитрія Побідоносця. Потому, не повертаючись до мене, спитав:

— А что... спішно?

Мені здалося, що він ховає в сивій бороді глузливу посмішку, тож я