Читати книгу - "Яр"

— Тепер усе спішно!

Піп сів до столу, знову встав і пройшовся кімнатою до дверей і назад, а далі відчинив віко скрині й дістав звідти велику старезну книжку в обтягнених потертою шкірою палітурках. Я дивився, як він гортає той гросбух і не знав, що думати. Священик дійшов до краю написаного, після цього перегорнув два чи три аркуші назад і глянув на мене. Очі в нього були розгублені. Він знову заговорив суржиком, який ми колись в університеті називали «язичієм»:

— Возьму гріх на свою душу... Ради вас, пане начальник, ради вас... Чтоб только не взнал благочинний. Запишу, что обвенчал вас дев'ятого января, в четверг. По-новому — двадцять второго. Тут у меня в церковной книге две строчки свободни. Приходите с невестой, обвенчаю.

— А чи... не можна так? — спитав я, випробовуючи вітцеве терпіння.

— Как «так»?

— Ну, заочно, чи що... Зараз, без... без неї.

— Без невесты?

— Так.

— Не можна! — категорично заперечив о. Юлій.

Я почав доводити йому, що нічого страшного в цьому немає, що ми з Оленкою визнаємо церковний шлюб, але ж нам буде ніяково стояти й слухати все це, тим більше незручно йти вулицями сюди й звідси — люди ж дивуватимуться.

Священик довго впирався, та зрештою-таки дав згоду і сів заповнювати бланк церковного посвідчення.

— Только ради вас, пане начальник, только ради вас беру грех на душу. Не дай Бог узнаєт благочинний...

— Не дізнається! — заспокоїв його я.

Давши мені свідоцтво, списане тремкою старечою рукою, він раптом схаменувся й відібрав його назад:

— Господи, спаси мя й помилуй! В этот же день было два венчания!...

Тоді подумав і знайшов вихід:

— Скажете, отець Юлий обвенчал вас поздно вечером у себя на дому.

— Добре, — погодився я з таким не дуже важким застереженням. — Скільки ви берете, отче, за... ну, вінчання?

Отець Юлій усміхнувся:

— С вас я, пане начальник, ничего не возьму.

Я заходився сперечатись, мовляв, нехай він не називає мене начальником і візьме стільки, як і з інших.

— Нет, ничего не надо, пане начальник, ничего не надо. Я сделал вам одолжение.

— Ну, добре, але, просто цікаво, скільки ви берете з інших? — наполягав я.

— Ну, с кого як... С которого двадцять стаканов пшона, с которого полсотни яичок... А з вас не возьму.

Я витяг з кишені жменю паперових грошей, усі, скільки в мене було, поклав їх на стіл і, не звертаючи уваги на вітцеві протести, попрощався й вийшов із хати. Від ладану й старих церковних книг, якими там пахло, у мене трохи розболілася голова, і тепер я не без приємности вдихнув провесняного повітря. У кишені шарудів цупкий папірець вінчального свідоцтва, та він чомусь не дуже втішав мене. Вийшовши на вулицю, я подумав, куди йти. Додому — чи до Оленки, яка кілька хвилин тому стала моєю вже й офіційною дружиною? Рвучкий вогкий вітер дмухав просто в обличчя. Мені стало й смішно, і трохи неспокійно. Хіба ж може щось вирішити якась нікчемна, помережана кривульками папірчина? Маячня та й годі, а ба, коли я вийшов од священика, думки закрутилися в голові зовсім по-іншому, і геть не ті почуття виповнювали мою душу. То була справжня кумедія, людина вигадала напір для полегкості, а тепер сама потрапила в його пута. Якщо досі нашими з Оленкою стосунками керували самі почуття, то тепер до них додались обов'язки, серйозні, і може, навіть обтяжливі.

Я раптом став головою родини й мусив із цим рахуватися. Таке резюме трохи врівноважило мої думки й навіть заспокоїло. Зрештою, чого це я думаю тільки про себе? Сьогоднішня подія не меншою мірою стосується й Оленки, якщо не більшою. Й Оленка радітиме, а її радість мені зовсім не байдужа. Я додав кроку і звернув на Черкаси.

— А я тебе жду... — сказала Оленка й тремко зітхнула, мов ображене дитя, яке виплакалося й тепер тільки хлипає. — На, подерж.

Вона простягла мені свого жакета, бо сама, запнута квітчастою хусткою, ніяк не могла влучити кулачком у рукав. Моя поява додала їй настрою, і вона ласкаво всміхнулася:

— Мама покійна міні приказала, — торкнулась Оленка пальцями до гарної хустки. — Ще їхня весільняна.

— Ти куди зібралася? — стривожився я.

— Куди ж! — сказала вона й знову всміхнулась. — Ти вже?

— Що?

— Та шо ж! До попа... вже? Побалакав?

Я витяг із кишені складеного вдвічі папірця й мовчки простяг їй. Оленка подивилася на нього, тоді на мене й заходилася читати. Я пильно стежив за нею. Оленчине обличчя спершу пойнялося рожевими плямами, тоді почервоніло, потому взялося бліднути, бліднути й стало, мов крейда. Вона прочитала свідоцтво раз, удруге, й утретє, навіщось перевернула його навиворіт і подивилася до світла, потім повільно опустила руки й ще повільніше ступила три кроки й сіла на лаву.

— Оленко...

— Що?

Не підводячи на мене зору, вона розіпнула хустку, немов їй забракло повітря, і квітчасті кінці звисли аж до колін. Я заходився квапливо крутити цигарку, і коли нарешті скрутив і витер вопно, зважився глянути на Оленку. З її широко розплющених очей, сліпо втуплених у комин, одна за одною скочувалися великі сльози й поставали на квітчастій материній хустці, яку Оленка напнула для найурочистішого моменту у своєму житті.

Увечері ми сиділи вчотирьох за столом. На латаній скатертині височів полумисок із