Читати книгу - "Яр"

Наше сидіння мало чим нагадувало весілля, навпаки, воно більше скидалось на поминки. І ніхто навіть не вдавав, що йому весело. Тільки Паша зрідка всміхалася до нас, винувато й водночас вибачливо. Їй, певно, було просто шкода нас, і я це добре розумів. Вона підсовувала тарілочку з салом то до мене, то до своєї зовиці й припрошувала:

— Та їжте, чого ви не... їжте.

Я брав найтонший шматочок і відкушував трохи, заїдаючи доброю картоплиною.

Оленка сиділа за столом рівно, мов на справжньому весіллі, і дивилася поперед себе на стіл. Вона була в новій, ще, либонь, і не вдяганій кофті в дрібний синенький горошок. Одежина десь-то давно лежала в скрині, бо від неї пахло любистком, яким у нашому містечку берегли одіж від молі. В Оленки й досі були припухлі очі. Трохи згодом після того, як я показав їй свідоцтво про наше одруження, до кімнати ввійшла Паша. Вона враз зрозуміла, що трапилося, підійшла до зовиці, сіла поряд, пригорнула її за плечі, Оленка довірливо притулилася до неї, і обидві жінки дали волю сльозам. Я ладен був зробити собі не знати що, адже не хтось інший, а я сам украв у коханої людини те, про що кожна дівчина мріє змалечку.

Тоді ввійшов Антін і, довідавшись од Паші, що сталося, проказав:

— Ото воно вам треба було, як, повідіму, голодному той... — і закінчив не зовсім пристойним словом.

Паша насіпалася на нього й почала захищати нас:

— А шо ж їм робить було! Тепер усі так, у батюшки. Шо ж їм було робить.

А я стовбичив, мнучи картуз у руці, мов бешкетник, якого впіймали на чужій груші.

— Та вже, як така математіка... — примирливо буркнув Антін.

Приблизно те саме мовив він і потім, коли Паша зібрала ввечері на стіл:

— Як така математіка, то повідіму, шо з воза впало, те пропало.

Ніхто на його сентенцію не відгукнувся, і він вирішив додати:

— Як козі до цапа, то ти їй хоч роги скрути, а серімно, повідіму, втече.

Паша обурилася:

— Антоне! Мелеш...

Оленка зиркнула на брата й почервоніла.

Розмова за столом не клеїлась. Десь аж згодом Паша поспитала:

— Може, Максиме, покличемо... сватів?

Я вперто насупився. Мене б тут ніяким налигачем не втримали, якби поряд сидів мій батько. «То шо, дерехторе, женицця надумав? Невісточку той, кау?» Він би обов'язково сказав щось подібне й прискалив би насмішкувате око під кошлатою бровою.

— Не треба.

Антін підхопив:

— Якщо Нетреба каже не треба, то, повідіму, таки й не треба.

Цей жарт трохи додав нам настрою, але ненадовго. Молода, як і допіру, сиділа, мов оце засватана, і мені робилося ще ніяковіше.

— Де ж ви вобще й узагалі житимете? — спитав Антін.

Оленка наче прокинулася й мовила своє перше за увесь вечір слово:

— Тутечки.

Здивований її раптовою категоричністю, брат не зразу й знайшов, як зреагувати.

— Авеж тутечки! — підтримала свою зовицю й Паша.

— Як така математіка, то другий калінкор.

Антона таке рішення, здається, цілком улаштовувало, мені ж стало неприємно. Я знав причину його згоди. Зрештою, хіба ж обов'язково мешкати в них? Он кімната гуляє — що робитимуть мої старі самі в цілій хаті — помруть од суму.

Намагаючись не виказувати свого роздратування, я запропонував:

— А чого не в нас?

— Так, — відповіла Оленка, і я не наважився вдруге заперечувати їй.

— А шо ж, — підтримав сестру Антін. — Хіба в нас хата мала?

— Еге, — додала й Паша. — Ми на тій половині, а ви на цій... Воно гуртом теперечки лучче.

— Повідіму, її вже в Германію не заберуть, — кивнув Антін у бік сестри.

— Авеж, — погодилася Паша.

— Ну, як такий калінкор, то повідіму, треба випить, геж?

Це він уже звертався безпосередньо до мене.

Я взяв шклянку, всі зробили те саме.

Коли ж настала черга другого тосту, Паша заманіжилася й поставила чарочку на стіл:

— Таке гірке, шо й нить не хочеться...

І лукаво глянула на нас обох.

Антін прийняв гру й закричав:

— Горько! Горько!

Ми сиділи, мов на жару.

— Та поцілуйтеся ж! — роз'яснила Паша, немов би ми відразу не втямили.

Оленка несміливо бликнула на мене й ще дужче нахилилася, тоді, набравшись духу, оновила мені шию руками, притягла до себе, і ми поцілувались.

— О! — крикнув Антін. — Тапер посолодшало!

І винив. А Паша раптом перестала всміхатися, вуста їй затремтіли, очі наллялися слізьми, вона поквапом устала з-за столу й вийшла.

Може, після тієї «гіркої» в нас би все потроху й налаштувалося, та тепер стало