Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Трапилося так, що, одного разу приїхавши додому на вихідні, дівчина пішла до подруги Тамари — разом сиділи за партою в школі. Однокласниця теж навчалася в інституті, але в Харкові, тож бачилися вони рідко. Олена й Тамара довго гуляли вулицями рідного села, розповідали одна одній, розповідали…

Повернувшись додому, Олена відчула, що її палить. Мати теж це помітила.

— Доню, ти червона, як бурячок. Чи, бува, не захворіла?

— Та щось схоже на те, — Олена підійшла до дзеркала, розкрила рота, кілька разів акнула. — Ми з Тамарою стільки говорили на вулиці, а там все-таки холоднувато сьогодні.

— Давай зараз вип’ємо чайку і — в ліжко, — забідкалася мати. — Може, минеться.

Не минулося. Лікарі констатували запалення легенів. Вимушені канікули тривали майже місяць. Оскільки мати теж професійний медик, до лікарні Олену не повезли. Мати знала, що і як робити, тож дочка впевнено йшла на поправку.

Зате наговорилися… Саме під час хвороби Олена розповіла все. Мати була не в захваті від того, що її дочка втріскалася в старого чоловіка. Але нікуди не дінешся: життя і її покрутило. Вона прожила вік з нелюбом, тож бажала дочці щастя. Мати якось наодинці, коли батько був на роботі або десь пиячив, Олені розповіла, що давно кохає людину, яку не бачила вже понад двадцять років. Це кохання ще дитяче і юнацьке, яке на все життя залишилося цнотливим. Воно — непорочне. Навіть поцілунок, що колись майже випадково сам собою вийшов, пам’ятався, як щось наднебесне, про нього мати могла знову і знову розповідати дочці. Та вірила.

І ось донька зв’язала себе пороком, від якого немає спасіння. Лише мати це може зрозуміти, але не схвалити, не прийняти. Чому саме з нашими дітьми трапляється те, про що навіть страшно слухати, коли говорять про інших, чужих?

А воно трапилося. І саме з її донькою — ніжною, вихованою, люблячою, тендітною, беззахисною. Саме так думала мати.

А Олена думала про Богдана. Як він там? Мабуть, справ стільки, що про неї й не згадує. Богдан, щоправда, нічого не розповідає про свою роботу, але дівчина сама про дещо здогадується. Та Олену й не надто хвилює, де працює її коханий, що він робить після роботи, як спілкується з іншими людьми, які в нього стосунки з дружиною.

З дружиною…

Чи ж зовсім не хвилювало Олену те, що мужчина, якого вона не лише любила, а й з яким у неї були близькі стосунки, приходить щодня додому, мабуть, обнімає дружину, цілує її, спить із нею. Дедалі частіше в сумління Олени прокрадалося те честолюбне природне жіноче занудство, якого вона донині не знала, не відчувала в собі й навіть не підозрювала, що воно коли-небудь може до неї добратися.

Ні, все ж вона зараз про це не думатиме. Зараз і потім. Потім і завжди. Є тільки «сьогодні», є тільки Богдан і її кохання. І хай усе йде так, як іде. Навіть мама її зрозуміла. Ось тільки-но болячка пройде, Олена полетить до свого коханого, обніме його, розцілує і…

«О, мабуть, я вже видужую, бо кров підступила аж до тих частин тіла, на які слабко впливають гальма скромності й цноти», — подумала Олена, перевернулася на живіт, обняла і сильно притиснула до себе подушку.

Богдан ось уже третій тиждень телефонував Олені, але та не відповідала. Так минув майже місяць, відколи Зорій востаннє спілкувався з дівчиною. З Оленою щось трапилося. Не можна сказати, що вони часто й регулярно зустрічалися, але телефоном спілкувалися щонайменше раз на тиждень. Богдан Данилович ніяк не міг позбутися відчуття провини перед цим ще зовсім юним створінням, якому симпатизував, до якого його тягнуло і перед яким щоразу під час зустрічі ніяковів і шарівся, наче батько, в присутності якого його сини-підлітки бачили на екрані кіно чи телевізора оголене тіло жінки.

Треба її шукати. Під час однієї з розмов Олена розповіла Богданові Даниловичу про свою матір. Що любить її, що та, здається, не дуже щаслива. Тоді Олена казала, що мати з батьком жили колись в одному селі, там побралися, але потім переїхали в інше. Просто мати була лікарем, і її перевели в інше місце. Зорій напружив пам’ять, згадував якісь деталі всіх їхніх розмов, щоб знайти хоч натяк на назву села, де зараз могла бути Олена.

Так нічого й не згадавши, він іншого не придумав, як звернутися до свого давнього приятеля Олександра Лиштовки, який колись оперативно «обслуговував» інститут, що тепер став університетом і де нині навчалась Олена. Сашко давно вже пішов на пенсію за станом здоров’я, але Богдан Данилович був певен, що у того ще залишилися надійні позиції в кадровому апараті навчального закладу, через які й можна знайти адресу батьків дівчини.

У часи Радянського Союзу в Комітеті державної безпеки дуже широко практикувалася така форма роботи, як контррозвідувальний захист вищих навчальних закладів від проникнення в них західного впливу, що начебто розбещував нашу студентську молодь. До кожного вишу прикріплювався співробітник, що здійснював оперативну роботу, яка полягала, зокрема, і в улаштуванні дітей керівництва КДБ в інститут чи університет, забезпеченні успішного складання екзаменаційних сесій, залагодженні всіляких скандалів, пов’язаних із прогулами, пияцтвом тощо. Неабияким службовим досягненням у роботі такого опера вважалося своєчасне виявлення серед студентів так званих фарцовщиків, що торгували імпортними джинсами, кросівками, футболками та іншою закордонною всячиною, якої тоді в Союзі, в тому числі й в Україні, не можна було знайти з вогнем. Дістати ж такий товар можна тільки в іноземців, яких іноді якимось вітром заносило до нас, а значить — з’являлася небезпека поширення страшної західної зарази на кшталт тяги до свободи, вільного висловлювання своїх думок