Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Іване!..

Біля неї опинився лікар, схопив її за боки, відтягнув, і двері зачинилися… Все це за одну мить перевернуло наступально-оборонні плани Івана Ілліча… Він стрибнув до горіхових дверей, з усієї сили плечем штовхнув їх, щось у них тріснуло, — і він ускочив у їдальню… Він ще тримав у руці знаряддя вбивства… Даша стояла коло стола, вхопившись коло шиї за вилоги смугастого халатика, горло її рухалось, наче вона ковтала щось. (Він помітив це з пекучою жалістю). Лікар задкував, — вигляд у нього був переляканий, настовбурчений.

— На допомогу! Говядін! — просичав він зім’ятим голосом. Даша прожогом побігла до горіхових дверей і повернула в них ключ:

— Господи, як це жахливо!

Але Іван Ілліч зрозумів її слова інакше: справді, жахливо було вдиратися до Даші з цими штуками. Він поквапливо сунув револьвер і гранатку в кишені. Тоді Даша схопила його за руку. «Ходімо», — і потягла в темний коридорчик, а з нього — у вузьку кімнатку, де на стільці горіла свічка. Кімната була гола, тільки на цвяху висіла Дашина спідниця та коло стіни — залізне ліжко з пом’ятими простинями.

— Ти одна тут? — пошепки спитав Телєгін. — Я прочитав твого листа.

Він озирався, губи, розтягнуті в усмішку, тремтіли. Даша, не відповідаючи, тягла його до відчиненого вікна:

— Втікай, та втікай же, ти збожеволів!..

З вікна невиразно було видно двір, тіні й дахи будівель, що збігали до річки, внизу — вогні пристаней. З Волги віяв вологий вітрець, що гостро пахнув дощем… Даша стояла, вся торкаючись Івана Ілліча, підвівши перелякане обличчя, напіврозтуливщи рота…

— Прости мені, прости, втікай негайно, Іване, — пробурмотіла вона, дивлячись йому в зіниці.

Як йому було відірватись? Зімкнулось довге коло розлуки. Уникнув тисячі смертей, і ось дивиться в найдорожче обличчя. Він нагнувся і поцілував її.

Холодні губи її не відповідали, тільки затремтіли:

— Я тебе не зрадила… Даю слово честі… Ми зустрінемось, коли буде краще… Але — втікай, втікай, благаю…

Ніколи, навіть у щасливі дні в Криму, він не любив її так сильно. Він стримував сльози, дивлячись на її обличчя:

— Дашо, ходім зі мною… Ти розумієш. Я буду ждати тебе за річкою, — завтра вночі…

Вона затрясла головою, в розпачі простогнала:

— Ні… Не хочу.

— Не хочеш?

— Не можу.

— Гаразд, — сказав він, — в такому разі я залишаюсь. — Він відійшов до стіни… Даша ойкнула, схлипнула… І раптом шалено накинулась, схопила за руку, знову потягла до вікна. На двері рипнула хвіртка, обережно хруснув пісок. Даша в розпачі припала головою де рук Івана Ілліча…

— Я прочитав твого листа, — знову сказав він. — Я все зрозумів.

Тоді вона на секунду перестала тягти його, обхопила за шию, припала до обличчя всім обличчям.

— Вони вже у дворі… Вони тебе вб’ють, вб’ють…

Від світла свічки золотилось її розсипане волосся.

Вона здавалася Іванові Іллічу дівчинкою, дитиною, — зовсім такою, як тоді вночі, коли він, ранений, лежав у пшениці і, стискаючи в кулаку грудочку землі, думав про її непокірне й неспокійне, таке тендітне серце.

— Чому не хочеш піти зі мною, Дашо? Тебе тут замучать. Ти бачиш, які тут люди… Краще — всі бідування, але я буду з тобою… Дитя моє… Однаково, ти зі мною в житті і смерті, як моє серце зі мною, так і ти.

Він сказав це тихо і швидко з темного кутка. Даша закинула голову, не випускаючи його руки, — у неї бризнули сльози…

— Вірна буду тобі до смерті… Іди… Зрозумій, я не та, кого ти любиш… Але я буду, буду такою.

Далі він не слухав, — його сп’янила шалена радість від її сліз, від її слів, від її розпачливого голосу. Він так стиснув Дашу, що в неї хруснули кістки.

— Добре, все зрозумів, прощай, — шепнув він. Кинувся грудьми на підвіконник і через секунду, як тінь, посунувся вниз, тільки легко стукнули його підошви по дерев’яному даху сарая.

Даша висунулась у вікно, але нічого не було видно: темрява, жовті вогники вдалині. Обома руками вона стискала груди там, де серце. Ані шелесне на дворі… Але ось з тіні висунулись дві постаті. Пригнувшись, побігли навскоси по двору. Даша закричала, так пронизливо, страшно закричала, що постаті з розгону закрутилися, стали. Мабуть, обернулись до її вікна. І в цей час вона побачила, як у глибині двору через гребінь дерев’яного даху переліз Телєгін.

Даша впала на ліжко ниць. Лежала не ворушачись. Так само раптово схопилась, пошукала туфлю, що спала з ноги, і побігла в їдальню.

В їдальні стояли, готові до бою, лікар з маленьким нікельованим револьвером і Говядін, озброєний наганом. Обидва навперебій спитали Дашу: «Ну, що?..» Вона стиснула кулачок, люто глянула в рижі очі Говядіну.

— Негіднику, — сказала вона і потрясла кулачком перед його блідим носом, — вас таки розстріляють колинебудь, негіднику!

Довге обличчя його пересмикнулось, ще більш зблідло, борода звисла, як нежива. Лікар робив йому знаки, але Говядін весь уже трусився від злості.

— Ці штучки з кулачком облиште, Даріє Дмитрівно… Я зовсім не забув, як ви одного разу зволили вдарити мене, здається, навіть туфелькою… Кулачок ваш сховайте… І взагалі радив би мною не нехтувати.

— Семене Семеновичу, гаєте час, — перебив лікар, продовжуючи