Читати книгу - "Українське письменство"

наукові праці чергувалися у них з популярними творами, що мали ширшим колам читачів служити…» До цього «традиційного» типу літературних діячів, що робили й роблять «всяку роботу, навіть чорною не гребуючи», в значній мірі належить і сам С. О., — з тою хіба різницею, що розцвіт його літературної роботи припадає на добу після 1905 року, коли наше громадсько-культурне життя значно диференціювалось і літераторові не так часто доводилось сполучати в собі художника і критика, ученого й популяризатора. Але тратячи (в порівнянні до попередників) щодо амплітуди, літературна діяльність С. О. вигравала щодо глибини й постійності своїх виявів. Говорячи словами самого С. О., йому менше загрожувала небезпека «розпорошитись», «розмінятися на дрібняки» і в результаті виявити «лиш частку… дуже малу частку» своєї сили. Рано зламавши своє перо белетриста, тільки вряди-годи подаючи той чи інший популярний начерк, С. О. замкнув свою діяльність в сфері публіцистики та літературної критики, теж в великій мірі позначеної нахилами публіциста та історика громадського руху.

Як літературний критик, він виступив в «Київській старині» — своїми статтями про Франка, Нечуя-Левицького («Бытописатель пореформенной Украины»), Грабовського та про те «шукання нової красоти», яке доглянув він у авторів не так поважного, як голосного в свій час збірника «З-над хмар та з долин». Ці перші статті вже позначили напрям критика, сильного головним чином в трактуванні громадської сторони літературного твору. Ця уважливість громадянина, ця спостережливість публіциста надають блиску і влучності тим статтям, в яких С. О. аналізує поетів — «бытописателей» (згадаймо хоча б етюд про Карпенка-Карого), і вони ж значно ослабляють ті статті, де йому доводиться мати справу з письменниками, у яких на першому плані стоїть ідеологічний або психологічний інтерес. В статтях С. О. стиль і прийоми публіциста часто-густо не дають розвинутись естетичному аналізові художнього твору, і тільки де-не-де ненароком кинене слово та побіжне спостереження показують в ньому тонкий і непомильний художній смак.

Зате ті розвідки, де на підставі літературного матеріалу наводиться суто публіцистична будова, належать до найблискучіших в літературному надбанні С. О. Зразком може бути хоч би «Фатальний вузол», відгук українського публіциста на короленківські «Записки моего современника», де так майстерно і так красномовно, використовуючи художні образи самого Короленка, показує наш автор всі ті пружини, що до останнього часу кидали найталановитіших синів українського народу на службу російській культурі, виробляючи з них «общероссов на малорусской почве»…

Але справжнім вінцем критично-публіцистичної манери С. О. являється його велика «Історія українського письменства», а власне: історія української національної ідеї в творах українського письменства. Для Єфремова література українська є перш за все «матеріальним згустком тієї незваженої потенціальної сили, якої невичерпаний запас має в собі організм народний», «адвокатом нашої народності на її життьових і літературних позвах з нівеляційною теорією і практикою»… Стоячи на такій позиції, характеризуючи літературу як історію визвольної в широкому розумінні ідеї в пам’ятках красного слова, С. О. майстерно розкриває ідейні скарби українського письменства, красномовно виявляє громадську його цінність. Правовірний історик письменства, суворий, озброєний в метод збирач літературного матеріалу знайдуть в цій проречистій апології українського письменства багато такого, що вони назвали б хибою: в книзі бракує історично-літературного аналізу; замість докладних, опертих на біографічні дані характеристик письменників подибуємо лише побіжні, легкі як мереживо, ідеологічні етюди; закидають книзі (тільки — чи слушно?) і недооцінення великої ваги «матеріального, спеціально — соціально-економічного чинника в житті людськості». Але, не вважаючи ні на що, велика «Історія письменства» і досі зостається єдиним суцільним, перейнятим однією ідеєю оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка довго ще служитиме вихідною точкою нових історично-літературних дослідів.

Многогранною і плодотворною являється і публіцистична діяльність С. О. Тут знаходимо ми і чергові публіцистичні огляди громадського життя («Відгуки з життя і письменства» в «Новій громаді» та «Раді», і начерки з історії громадського руху, і інтерпретації Драгоманова, і мужні слова в оборону української ідеї проти всякої «нівеляційної теорії і практики».

Авторитетний публіцист, історик письменства, критик, видавець і коментатор (видавнича робота в т-ві «Вік», прекрасне видання творів Котляревського), С. О. являється разом з тим і одним з найкращих українських стилістів. Його літературний стиль виріс з образної і докладної манери популяризатора, зразки якої знаходим у Куліша та Грінченка. Характеристичні її ознаки — багатство словника, досвідчене і зручне користання архаїзмом і провінціалізмом, і нарешті — синтаксис, що всі свої ресурси черпає з укладу народної мови. Спочатку занадто конкретний, трохи широкомовний, цей стиль стає згодом лаконічнішим, стислішим, перемагає матеріальність народного слова і разом з тим не впадає в ту безцвітну, позбавлену всякого запаху стерилізовану абстрактність, якою грішать іноді українські літератори. Язик Єфремова — органічне кільце в розвитку українського слова. Прекрасний і поважний зразок для кожного, хто пише по-українському.

Так уявляється нам значення літературної діяльності С. О. Єфремова. Святкуємо нині двадцять п’яті роковини щирої і невтомної праці історика, віртуоза і лицаря українського слова.

1920

[Передмова до збірника «Нова українська поезія»]{107}

В 1901 році на сторінках «Літературно-наукового вісника» молодий поет Микола Вороний вдався до українських письменників з листом, де закликав їх стати на «нові шляхи» і «бодай почасти наблизитись до найновіших течій та напрямків в літературах європейських». Потреба, відчута Вороним, почувалася і другими українськими авторами — прозаїками. Якраз коло цієї пори (1900—1901 рр.) починають набридати старі теми старої української повісті, її сюжети — виключно з народного побуту, її техніка, справді застаріла і примітивна. В споминах Чернявського про Коцюбинського