Читати книгу - "Марiя"

— До речі, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається, ви дуже зійшлися.

— О! — приязно усміхнувся Етцель, — тисячі подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постійно міцно зв'язані з вашою чарівною слов'янкою, її так і звуть у нас: «La belle slave». Адже вона тепер член редколегії нашого журналу «Magazine d'йducation et de Rйcrйation», і її ім'я стоїть завжди на обкладинці серед імен наших постійних авторів.

— Так, я бачив це, і мені було приємно, що серед французьких імен, досить відомих, стоїть ім'я нашої української письменниці — Марко Вовчок. Хоча, як ви знаєте, вона й російська.

— А тепер і французька. Вона ж французькою володіє, як рідною, і вже пише нею свої оповідання. Я дуже радий, що мадам Маркович має багато роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном. Він заявив, що тепер тільки їй довіряє переклади своїх творів російською мовою, і дав їй на це виключне право, і я гадаю, це не лише для їхньої взаємної користі, а для користі літератури й читачів. Адже як важливо, коли перекладач перекладає твір з захопленням і любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тільки вона, а вся її сім'я нетерпляче чекає нових творів Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамікою сюжету, а саме своїм захватом наукою, просякнуті такими гуманними ідеями — це ж все близьке її серцю!

— Дяка богові, хоч у цьому я не підвів вас, — добродушно засміявся Тургенев. — Ви проспівали такі дифірамби мадам Маркович, що я відчув — ви простили мене!

— Ви знаєте, що й незалежно від знайомства з «La belle slave» я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстерність. А хіба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великі друзі!

— Так склалися обставини. Але якось на вокзалі, поспіхом, я зустрів її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не від неї, звичайно, вона навіть розквітла за цей час, правда, поповнішала й трохи втратила юної чарівності, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, і поряд — майже кістяк! Я навіть не насмілився спитати про його здоров'я. Він, певне, дуже, серйозно хворий.

— На жаль, це так, — підтвердив сумно Етцель. — Вона в розпачі. Днями ми підраховували з нею всі її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Ніцци лікувати. Мені шкода її безмірно.

— Так вразливо бачити їх разом, вона — сповнена життя, бадьорості, — повторив Іван Сергійович

— Працьовитості, — вставив Етцель з шанобою і якоюсь особливою м'якістю.

— І поряд — напівжива людина. Його мати, кажуть, дорікає, звичайно, Марії Олександрівни, що вона своїм неймовірним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця!

— Абсолютна дурниця, — обурився і Етцель, — така врівноважена розумна особа. Мені здається, весь її темперамент у роботі.

— І я в цьому певний, — підтвердив Тургенев і додав тоном лікаря, — але ж ви знаєте, хворі на туберкульоз самі дуже темпераментні й шкодять собі. Що б там не було, мені стало шкода, шкода її.

— Вони й досі закохані одне в одного, —зітхнув Етцель. — Але мадам Марі коло нього як найкраща, найдбайливіша сестражалібниця.

— Так. Вона завжди була дуже доброю, — роздумливо мовив Тургенев. — Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткіна...

Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже «була», «колись», і він так спокійно, розсудливо може констатувати про зміни в ній і в Пассеку... Вони стрічаються випадково, вряди-годи, от і на вокзалі, в метушні, перекинулися кількома словами, обоє поспішали... Сумно було дивитись на неї. Сумніше, ніж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напівмерцем?..

«Вони й досі закохані одне в одного...»

* * *

О, этот юг, о эта Ницца!

Ф. Тютчев

— От бачиш, тобі сьогодні краще. А температура? Хіба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполі? Тобі там було далеко гірше, а потім — немов нічого й не було.

— Було.

— Що було?

— Венеція, Флоренція, Мілан.

— І тепер буде. Неодмінно буде. Тобі трохи краще стане, і ми знову поїдемо до Венеції, до Флоренції. Усюди, куди нам тільки заманеться. Може, тобі почитати щось?

— Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобі Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рідні нас покинули. Спочатку мама твоя, а потім вони...

— Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерія Івановича у Рим. Ти про Рим не згадав!

— Ну, Рим. Усі шляхи ведуть до Рима — пам'ятаєш, з Єшевським?

Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана в них обох. Професор Єшевський, їхній милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли їздив у шістдесят четвертому році до Петербурга зі своїм проектом до Валуєва і з її «Дячком». І проект там валяється у міністерстві, і на «Дячка» ще й досі духовна цензура не дала дозволу... Єшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семінарсько-попівської мови, але інші