Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

«Що відбувається зі мною. Якісь дивні відчуття. Куди ж я лечу?»

Рада та Альбрехт не одразу зрозуміли, що вони і є той самий двоголовий дракон, що руйнує місто. Тіла не слухалися, думки плуталися. Вони не розуміли, що відбулося. Це було не схоже на те, коли вони промовляли заклинання Марлета. Та й вони нічого не казали.

«Чорт забирай, що це???»

Дівчина відчувала: якщо вони не повернуть людську подобу найближчими хвилинами — залишаться такими назавжди. Її душа зливалася з істотою, яка наче складалася з болю. Контроль над драконом вони втратили ще тоді, коли знищили кораблі.

Світло оточувало Раду з усіх боків. Вона вже не бачила навіть себе.

«Ал… Де ти? Відгукнись…»

Їй захотілося заплакати. Сил, аби знову стати людиною, не залишилося.

«Мамо… Що ж робити? Ми самі стали загрозою для міста…»

— Не плач. Усміхнись. — раптом озвався знайомий голос. Він належав матері.

Перед очима постав спогад. Кілька тижнів тому, коли вона з Алом, були у Віджио відбулася одна розмова. Рада не зрозуміла, чому це згадала.

— Але, мамо… мені важко посміхатися… У мене немає сил.

— Ти — Рада з Гармонії. Усі тепер дивляться на вас. Рівняються на вас. Ви не маєте права здаватися слабкими. Інакше — не виживете. Усміхайся, навіть коли боляче. Це виводить ворогів із рівноваги. І вони починають помилятися.

— Я не можу… — Рада стиснула губи, доторкнувшись до трояндового куща. — Я не така… — раптом вона зойкнула: палець вколовся об колючку.

Роздратована, Рада потягнулася, щоб зірвати троянду, але Катана зупинила її.

— Ось бачиш, люба. Трохи прикладу. Чи ти колись помічала, щоб троянди плакали? Ні. Вони залишаються гарними, пахучими — незважаючи ні на що. Ти образилася на колючку, хотіла зламати квітку. Але ж, можливо, саме ця квітка стане найкрасивішою на всьому кущі. І, запам’ятай: навіть зірвана, вона не зав’яне одразу. Її життя триватиме ще достатньо, аби ти встигла пошкодувати.

— Я зрозуміла… — зітхнула Рада. — Хоч приклад  дивний.

Катана усміхнулася й повела поглядом по саду біля особняка графа Локстерна.

— Коли тобі боляче — посміхайся. У тебе є друзі. Вони — твоя опора. Твоє світло. Я й Мерлін завжди будемо поруч. А все інше ти витримаєш. Доля артистів — це не тільки свята. 

Спогад розтанув. Рада закрила обличчя руками, заплакавши. Як їй зараз не вистачало маминого голосу, її підтримки. Ковтаючи сльози, дівчина знову згадала її слова і доклавши зусилля, посміхнулася.

* * *

З Альбрехтом відбувалося те саме. Він усвідомлював, що сталося, але не розумів, як повернутися до людської подоби. 

«Радо… Де ти?! Відгукнись!» — крикнув він у порожнечу.

Відповіді не було. Навколо — лише сліпуче світло. Тіло не слухалося. Гніву більше не було, лише слабкість.

І раптом, серед сяйва, проступив жіночий силует. Спочатку серце хлопця забилося сильніше — він подумав, що це Рада.

Та ні. Перед ним стояла гарна молода чорнява дівчина. Чомусь здалося, що вона була йому знайома.

— Привіт, Ал. — усмішка ковзнула по її губах.

Альбрехт здригнувся. Цей голос… Він упізнав його відразу.

— Алло?

Це була вона. Його молодша сестричка, яка загинула рік тому. Але тепер вона була старшою. Саме такою, якою могла б стати, якби могла вирости.

Сльози наповнили очі. Він не міг відірвати погляду від її обличчя.

— Як ти… — слова застрягли в горлі.

— Мені дуже хотілося з тобою поговорити. — промовила Алла, дивлячись йому в очі, що ще досі сяяли золотом. — Бачу, тобі сподобалося як я виглядаю. Я теж мріяла вирости, носити красиві сукні, закохатися… Але мені не дали цього шансу.

— Пробач мені… — прошепотів Альбрехт, і сліз стало більше. — Я не зміг вас урятувати. Це все через мене…

— Нісенітниця. Ти не винен. Ти мав вижити та втекти з імперії! Але щоб невдовзі знову туди повернутися! Ти знайшов силу та друзів!

— Скажи… що я маю зробити?

— Помстися за нас. За всіх магів, яких переслідував Гордій. За кожного, кого забрала його тиранія. За мене, за маму, за наш рід.

— Обіцяю, Алло… Я це зроблю. Чого б мені це не вартувало.

Дівчина усміхнулась.

— Нашого роду більше немає. Але я прошу тебе: виживи. І збережи наше прізвище. Воно звичайне, не якесь королівське, але так збереглася б пам’ять про нас.

— Обіцяю, сестричко…

Алла кивнула, ще раз усміхнулася — і розчинилася у світлі.

Альбрехт заплющив очі й зібрав усю силу, яка в нього залишилася. Тіло наче прокинулося: кайдани, що досі скували його душу, ослабли. Він відчув себе вільним.

Кілька хвилин потому він прийшов до тями, лежачи на клаптику незайманої трави посеред випаленої землі. Навколо все було зруйноване, обвуглене — а цей шматок землі вцілів.