Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

— Про це ти почуєш не від мене, — мовив Оромис.

— А від кого ж тоді? — спитав Ерагон. — Невже Ви не…

Вершник не встиг договорити, бо Глаедр розплющив одне око, що було завбільшки зі щит, і сказав:

«Джерело Галбаторіксової сили в серцях драконів… Він викрадає в нас енергію, без якої ельфи й вардени давно б уже його порішили».

Ерагон спохмурнів:

— Але я не розумію, навіщо вам допомагати Галбаторіксу? І як ви це робите? Адже в Алагезії залишилось усього чотири дракони й одне яйце… Хіба не так?

«Так, та не зовсім… Галбаторікс і клятвопорушники вбили тільки тіла драконів, проте їхнє єство ще й досі залишається живим».

— Живим? — Ерагон спантеличено глянув на Оромиса, але обличчя ельфа лишилось цілком спокійне. Та ще дужче Вершника збило з пантелику те, що Сапфіра теж була спокійною.

Тим часом золотий дракон зашурхотів лускою й повернув голову так, щоб краще бачити Ерагона:

«Дракони відрізняються від багатьох істот тим, що їхня свідомість перебуває не тільки в голові. У наших грудях є твердий предмет, схожий на коштовний камінь. За своїм складом він нагадує нашу луску й називається Елдунарі, що означає — „серце сердець“. Коли дракон щойно вилуплюється, його Елдунарі — чисте й незаплямоване. Зазвичай воно таким і залишається впродовж усього нашого життя, а потім зникає в землі разом із тілом померлого дракона. Однак варто нам тільки захотіти, і ми можемо легко перемістити до Елдунарі свою свідомість. Тоді воно набуває такого ж кольору, як наша луска, і починає сяяти. Якщо дракон це зробить, Елдунарі залишається жити після його смерті, і драконове єство може проіснувати ще безліч років. А найцікавіше те, що дракон здатен видобути із себе Елдунарі, будучи ще живим. Тоді його тіло та його свідомість можуть існувати окремо одне від одного, проте вони завжди пов'язані, що дуже корисно в деяких складних ситуаціях. Але в цьому ховається й одна велика небезпека — той, кому належить наше Елдунарі, тримає в руках нашу душу й може примусити нас робити все що йому заманеться, навіть якщо це буде щось геть огидне».

Слова Глаедра вразили Вершника до глибини душі. Тоді він знову глянув на Сапфіру й спитав:

«Ти знала про це?»

Луска на Сапфіриній шиї стала дибки, й вона зробила якийсь дивний рух головою, схожий на випад розлюченої змії:

«Я завжди відчувала своє серце сердець, та мені ніколи й на думку не спадало розповідати тобі про це».

«Але чому? Це ж так важливо!»

«Малий, а ти часто розповідаєш мені про свій шлунок? Або про серце, печінку та інші органи? Моє Елдунарі — невід'ємна частина мене, тож якби я стала тобі про нього розповідати, це виглядало так само дивно, якби ти ні з того ні з сього став розповідати мені про свою селезінку…»

«То все-таки ти знала!»

«Спочатку я тільки відчувала його, а потім Глаедр розповів мені все, що я мала знати. Інакше я вже давно могла б опинитися у ворожому полоні».

«Але ти все одно не мала наміру про це мені розповідати…» — зітхнув Ерагон.

«Я б залюбки тобі розповіла, — стала дратуватися Сапфіра, — але так само, як і Бромові, я мала присягнути Глаедру, що ні з ким про це не говоритиму… навіть із тобою».

«І ти погодилась?»

«Я довіряю Глаедру й Оромисові. А ти хіба ні?»

Ерагон спохмурнів і знову розвернувся до ельфа й золотого дракона:

— Чому ж ви не розповіли нам про це раніше?

Ельф тим часом узяв кухоль і наповнив свій кубок вином:

— Тому що ми мали захистити Сапфіру.

— Захистити Сапфіру? Від чого?

«Від тебе, — відповів Глаедр. Почувши таке, Вершник не на жарт розлютився й не встиг опанувати себе до того часу, як Глаедр почав говорити далі: — У старі часи дракони дізнавалися про своє Елдунарі від одного зі старших побратимів, коли були вже достатньо дорослими, щоб зрозуміти, що й до чого. Таким чином дракони берегли своє молоде покоління. Але пізніше, за часів Вершників, з'явився новий звичай. Старі Вершники чекали, доки молода пара, я маю на увазі Вершника й дракона, добре пізнають одне одного й подорослішають. Тільки тоді вони розповідали їм про Елдунарі. Інакше молодий дракон міг бездумно видобути його тільки задля того, аби похизуватись перед Вершником. Зрозумій, Ерагоне, коли ми віддаємо своє Елдунарі, ми віддаємо фізичне втілення свого єства. Потім дракон уже ніколи не зможе повернути його назад, і це змінить решту його життя, навіть якщо йому доведеться прожити ще цілу тисячу років.

— А твоє серце сердець ще й досі в тебе? — поцікавився Ерагон.

Глаедр дмухнув юнакові під ноги таким гарячим повітрям, що трава довкола його черевиків миттю зів'яла.

„Ти можеш ставити таке питання тільки Сапфірі, тож більше ніколи в мене про це не питай, пташеня“.

Попри те що слова Глаедра прозвучали доволі образливо, Вершник миттю опанував себе й, уклонившись, відповів з усією чемністю, на яку тільки був здатен:

— Гаразд, Майстре…

Та вже за мить юнак нетерпляче почухав потилицю й запитав:

— А що… що стається тоді, коли ваше Елдунарі розбивається?

„Якщо свідомість дракона на той час перебуває в його серці сердець, то він загине. — Глаедр швидко закліпав очима, а його внутрішні й зовнішні повіки пробіглися по сяючій сфері райдужної оболонки. — До того, як ми підписали угоду з ельфами, ми тримали свої серця сердець у Ду Фелс Нангороех — у горах, що лежать посеред Хадарацької пустелі. Але пізніше Вершники збудували сховище для Елдунарі на острові Вройнгард, тому дикі дракони стали довіряти їм свої серця“.

— А потім, — майже пошепки сказав Ерагон, — Галбаторікс захопив усі Елдунарі?

На це питання юнакові відповів Оромис:

— Він і справді зробив це, проте не відразу. З тих пір, як хтось востаннє серйозно загрожував Вершникам, спливло чимало часу, тож багато хто з нашого ордену почав ставитись до захисту своїх Елдунарі дуже легковажно. А тоді, коли проти нас повстав Галбаторікс, більшість драконів виймали свої серця сердець тільки тому, що це було зручно.

— Зручно?