Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Почав пити 1925 року. Пивнушки, самота. Одрив од життя. Подавав до ВУСППу — одмовлено. Подавав до Плугу — також. Книжки для бібліотек — заборонено. Брак товариства, уваги. Сімейні нелади. В Донбасі — не найшов застосовання сил. “Книжок Голоти — не рецензую”. Письменники — на купки. Ворожнеча.

Наївно, але глибоко, правдиво. Тепер Голоті дають громадське навантаження».

З 1932 року Голота не друкувався. Проте й інформація про його репресії, яка з’явилася зовсім недавно, не має документального підтвердження і викликає великі сумніви. Людина, котра перед самою війною звільнилася з неволі, як пише Вікіпедія, не може працювати на прифронтовій радіостанції «Дніпро», а після визволення Харкова — в обласній газеті «Соціалістична Харківщина». Донедавніх в’язнів не посилали одразу по війні в Західну Україну, їм «світили» переважно штрафбати. Можна припустити, що письменник справді співпрацював з органами, і тому у його біографії з’явилася ця загадкова біла пляма на десять років.

З 1944 року Петро Голота жив у Снятині, працював у газеті «Ленінська правда», директором піонерклубу, їздив у будинок відпочинку, ілюстрував твори Марка Черемшини, а 1948-го вийшов на пенсію. З цього періоду серед інших його творів в архіві збереглася п’єса «Отаманська схрона» (1947). Помер письменник 8 листопада 1949 року.

Ліза Галан м'яко повернулась на зеленій канапі з високими боками. Половина важкої Лізи пірнула в канапу, а пухлі руки з одвислими, повними торбами вище ліктя здійнялися в повітря й ліниво обхопили тугу подушку канапи. Потім Ліза Галан рівно й солодко витяглась на ввесь зріст і тихо гукнула:

— Карочко, Каро!

Ввійшла Карочка, з очима, як її прізвисько, з кучерявою карою голівкою, що хвилясто труситься од кожного її руху. Карочка мовчки стала біля важкої й м'якої Лізи Галан, тримала руки під зеленим брудним фартушком і, чекаючи, озиралася по кімнаті так, наче вона в ній сьогодні перший раз. Ліза Галан трохи повернула кудлату голову до Карочки й поважно сказала:

— Повитрушуй усі килими, прибери в кабінеті Костянтина Семеновича, а тоді на оцю записочку, підеш до Церобкоопу[37] й купиш усе, що тут написано… Чекай, не забудь узяти церобкоопську книжку. Та не грюкай дверми! Іди сюди! Як я спала, ніхто не приходив? Не питали мене? Ну, гаразд. Іди.

Двері гладенько зачинились, і Ліза Галан ще й ще відчула безжурну самітність. Канапа рипнула — Ліза Галан повернулась, потім підвелась. Сіла й позіхнула. Товсті руки здійнялися до кудлатої голови, а кругле лице повернулось до дзеркальця, що в канапі. М'які руки злегка, ледве доторкаючись, облапали всю голову, потім пухкенькі, короткі пальці збіглися коло бородавки з двома волосинками на підборідді… Ах, оця бородавка!

Ах, як вона псує це таке ще пишне, майже молоде обличчя. Кругле лице одірвалось од дзеркальця й ліниво оглянуло кімнату.

— Карочко!

Карочка наче сиділа за дверми й чекала, поки її покличуть — миттю влетіла. Руки туго заховані під зеленим фартухом, а погляд упав у ноги Лізи Галан і, чекаючи, застиг. Карочка ніяковіла. Ліза Галан наче не помічає, що вона біля неї стоїть, чистить собі червоні довгі нігті.

І тільки згодом кругле лице з бородавкою підвелось на Карочку.

— Дай мені води та легше ходи, аж підлога гнеться. Коли ти вже навчишся по-людському ходити? Ти мусиш ходити, як пір'їнка. Ти мусиш ходити, не торкаючись землі. Чула?

Напившись води, Ліза Галан знову лягла й глухо, наче сама до себе:

— Карочко, Каро! Подай мені оту книжку! Он оту, що з голубою обкладинкою.

Важка, лінива рука з червоними нігтями простяглась у повітря, показуючи на шафу з книжками.

— Оцю? — Кароччині кучері гойднулись біля шафи, і голівка замигтіла за блискучим склом відчинених дверцят.

— Дурна! Та не лапай своїми руками всіх книжок! Не ту! Ні! На вищій поличці! Ото! Оту! Ну да!

Ліза Галан розгорнула «Милий друг» Гі де Мопассана, і в хаті настала якась сонна тиша. Ліза Галан захоплено взялася за читання роману. Їй так приємно відчувати любовні ролі героїв «Милого друга». Ах, коли б це вона була на місці…

— Якого чорта?! — Ліза Галан нервується. У двері просунулась кучерява голівка Карочки.

— Лізо Василівно, телефон дзеленчить… — Двері тихенько рипнули, й хвиляста голівка зникла. Ліза Василівна ліниво повернулась, підвелась, сперлась якось на те місце, де лежала, і відчула, що воно надто гаряче. Це Лізу тішить. Їй стало радісно