Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Ніка

— Я, — посміхається.

Я справді сподівалася, що Ігор займатиметься своїм весіллям і забуде про нас.

— Що ти тут робиш? — загальмовано питаю, думаючи, звідки він міг дізнатися мою адресу.

— Навіть у мешкання не запросиш?

— Ні, — впевнено вимовляю.

Чую за спиною тихі кроки. Зітхаю, розуміючи, що це моя дочка.

— Привіт, принцесо, — усміхається, сідаючи навпочіпки.

Надійка ховається за мною, чіпляючись ручками за край мого светра.

— Привіт, — акуратно виглядає, зніяковіло посміхаючись йому.

— Це тобі, — простягає їй шоколадку.

Дочка несміливо підходить до нього та забирає ласощі.

— Дякую, — вона дивиться на свою велику шоколадку й невпевнено пропонує. — Давайте пити чай, — повертає до мене свою голівку та дивиться великими блакитними очима. — З шоколадкою. Можна, мамо?

У її погляді стільки надії… Звідки вони з Градовим мають таку взаємодію? Адже вона його практично не знає... І ось як їй відмовити?

— Може, Ігор має якісь справи? — кажу, сподіваючись, що він все зрозуміє та піде. — Раптом він не може лишитися?

Надійка різко повертається до нього та вичікувально дивиться. Я бачу, як вона хоче, щоб він лишився. Ось як за одну зустріч він зміг їй так сподобатися? Хоча я розумію, що їй не вистачає тата, а тут…

— Я абсолютно вільний, — усміхається, підводячись.

— Вішай куртку, — командує задоволена дочка. Ігор усміхаючись виконує. — Тепер треба помити руки, — близько підходить до нього та наче якийсь секрет шепоче, але я все чудово чую. — Мама може сваритися, — застерігає.

— Ну, тоді звісно, — усміхається, зустрічаючись зі мною поглядом. Усередині все знову перевертається, він дивиться, і всі проблеми ніби зникають, але це лише ілюзія... Наречена... Майбутнє весілля... Ось це реальність.

Моя принцеса веде його у ванну кімнату, а потім на кухню, а я слідом за ними.

Залазить на стілець, включає електричний чайник, попередньо зазирнувши всередину, переконавшись, що води достатньо.

— Мам, — повертається до нас. — Наведи, будь ласка, чай, — просить.

— Добре.

Надійка всаджує Градова за стіл. Ламає на шматочки шоколадку, доки я заварюю чай.

Ставлю чашки. Сідаю поруч із дочкою, навпроти Ігоря.

— Ти пам'ятаєш? — дивується, коли відпиває ковток чай.

— Що без цукру? — він киває. — У цьому немає нічого особливого, — холодно говорю.

— Як скажеш, — усміхається. Ось зараз хочеться, щоб він стер цю усмішку зі свого обличчя.

— А ти любиш мультики? — розриває наші дивоглядки дочка, привертаючи до себе увагу.

— Не знаю, — знизує плечима. — Я їх не дивився з дитинства, — зізнається. — Але я люблю автівки, — посміхається одним куточком губ. — Чи є мультики з ними?

— Звичайно! — радісно вигукує. — Хочеш, ми всі разом подивимося якийсь мультик? — запитує.

— Вже пізно, — не даю відповісти Градову. — А комусь завтра рано до школи, — м'яко кажу, цілуючи свою малечу в маківку.

— Ну ма-а-ам, — засмучено тягне.

— Ми й так засиділися.

— Мама має рацію, — несподівано підтримує мене Ігор.

— А ти до нас ще прийдеш? — з такою надією питає.

— Прийду, — посміхається, присуваючись уперед. Уважно дивиться на дочку.

В цей момент мої руки чомусь тремтять, а до очей підступають сльози. Вони зараз такі схожі. Вона тягнеться до нього, проте навіть не усвідомлює цього…

Задоволена відповіддю, Надійка тікає до кімнати, готуватися до сну.

— Тобі час, — твердо кажу, ставлячи чашки в раковину.

— Вона моя? — чую, як його шепіт торкається мого волосся.

Різко повертаюся та втикаюсь поглядом у його груди. Роблячи глибокий вдих, відчуваю, як на мене давить його присутність, я не можу сконцентруватися.

Злегка відштовхую його, відчуваючи, як починаю знову ним дихати.

— Тобі час, — намагаюся говорити впевнено, але голос видає мій стан своїм тремтінням.

На кухню вбігає переодягнена в кігурумі зайця Надійка, з м'якою іграшкою у руці, повністю готова до сну.

— Ти точно обіцяєш, що прийдеш ще раз? — серйозно запитує.

— Так, — усміхається, сідаючи навпочіпки поруч із нею.

Помічаю, як вона хоче обійняти його, але не наважується.

— Я чекатиму на тебе, — усміхається так само, як і він.

Боже...

Ми разом із дочкою проводжаємо Градова.

— Бувай, принцесо, — каже їй з усмішкою. — Біжи спати.

— Добре, — одразу погоджується, немає жодних заперечень. — Бувай, — вона тікає до кімнати.

— Ти так і не відповіла, — серйозно звертається до мене.

— А що, як не твоя? — твердо питаю, схрещуючи руки на грудях.

— Я впевнений, що моя, — карбує, риси його обличчя загострюються.

— Навіть тест ДНК робити не збираєшся? — тихо уточнюю, щоб дочка не почула.

— Ні, — обрубує.

— Я теж у тобі була впевнена, — сумно видихаю. — А виявилося, що дарма... — Дивлюся в його блакитні очі, відчуваючи, як усередині знову все починає боліти від спогадів. — У тебе бу…

— Були, — твердо перебиває. — Але після тебе, а не під час наших стосунків.

Розвертається та йде, а я так і стою, розгублено кліпючи віями, доки Надійка не кличе мене до себе.