Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Ніка

— Вас звільнено, — гримить як грім серед ясного неба голос шефа.

— Але ... — намагаюся вставити свої п'ять копійок.

— Два тижні можете не відпрацьовувати. Ідіть у бухгалтерію, вас розрахують.

Розуміючи, що сперечатися з ним марно, мовчки виходжу з кабінету. Так, гаразд, треба заспокоїтися. Роботу собі знайду. Не вперше звільняють. Гарні перекладачі на дорозі не валяються.

— Ну й що він хотів? — підлітає Віта, коли я заходжу до кабінету.

— Звільнив, — шепочу, відчуваю, як голос тремтить.

— Почекай, — мотає головою подруга. — За що?

— За мої постійні сімейні обставини, — втомлено сідаю в крісло. — Надійка за останні два місяці хворіла тричі на застуду. Ми пішли до першого класу, і я теж не могла проґавити цю подію. Так, я не можу забирати її пізніше шостої години вечора, тому й працюю до п'ятої, — починаю заводитися. — Але я встигаю закінчити всі завдання до цього часу. Невже це дивно, що моя дитина для мене на першому місці? 

— Це не через твої обставини, — винувато каже, спершись на стіл. — Мені дівчата з відділу кадрів сказали, що його нова пасія теж перекладач. Він питав у них про вакансії. Але, мабуть, нічого не знайшлося, ось він і вирішив...

— Замінити мене, — доповнюю. — Чудово! Піду я, мабуть, до бухгалтерії.

Отримую розрахунок із такою блискавичною швидкістю, ніби всі вже були в курсі мого звільнення.

Збираю в невелику коробку свої речі, за останні два роки їх назбиралася пристойна кількість.

— Підемо сьогодні до клубу? — несподівано пропонує Віта. — Я тебе зі своїм хлопцем познайомлю.

— Пробач, — негативно мотаю головою, забираючи в коробку потертий щоденник. — Надійку нема з ким залишити.

— А Людмила Андріївна? — продовжує шукати варіанти.

— А мама поїхала в село до батька ще два тижні тому. Коли знову приїде нас відвідати, невідомо. — знизую плечима. — Швидше ми до неї, — ледь чутно додаю.

— А няня? — відчайдушно чіпляється за останній варіант.

— А няня у нас тільки в екстрених випадках, — хитаю головою, посміхаючись. — Тому ні, вибач.

— Ну і добре, — ображено схрещує руки на грудях.

— Не ображайся, — заспокоюю. — Обов'язково сходимо. Але не зараз…

Виходжу на вулицю і, як на зло, злива починається та, схоже, впереміш зі снігом. Ось чудовий день, нічого не скажеш. Поки добігаю до своєї автівки, встигаю неабияк промокнути.

Закидаю мокру коробку з речами на заднє сидіння. Сідаю за кермо, втомлено видихаючи.

— День якось не задався... — шепчу, спостерігаючи, як краплі врізаються в лобове скло. Листопад цього року дуже холодний.

Їду, дивлюся на дорогу, а в голові крутяться думки про те, де мені шукати нову роботу.

— Ну ні… тільки не зараз, — готова зарюмсати, коли чую тихий ляск і розумію, що на щось наїхала.

Зменшую швидкість, обережно притискаючись до узбіччя. Прикриваю очі, збираючись із духом, включаю аварійну сигналізацію, накидаю каптур і таки виходжу. Оглядаю автівку… Мінус одне колесо.

Зазираю в багажник. І тут я згадую, що минулого місяця зі мною була аналогічна ситуація… Тож запаски нема. Мій погляд чіпляє самотній домкрат.

Виставляю знак аварійної зупинки. Дивлюся на час: пів на шосту. Розумію, що за тридцять хвилин можу не встигнути. Дзвоню вчителю, попереджаючи, що запізнюся. Коротко описую ситуацію з машиною. Тетяна Георгіївна обіцяє, що доглядатиме Надійку, доки я не приїду.

На останніх словах телефон вимикається.

— Сів, — констатую факт. — Чудово! Ну не день, а казка.

Намагаюся зловити хоч якусь автівку, але марно. Майже стемніло. Дощ посилився. Стою, тремчу від холоду.

Може, пішки піти?

Я вже хотіла дослухатися до своєї ідеї, як поряд зі мною гальмує спортивна машина.

Водій, напевно, божевільний – такою машиною їздити в таку погоду та ще й із такою величезною швидкістю.

Чоловік виходить із машини, а я чомусь починаю нервувати. Дощ зменшує свій темп, але я не перестаю тремтіти.

— Що у вас? — кричить, прямуючи до мене. А в мене просто ступор… Цей голос… Голос такий схожий на… — А, все, бачу. Колесо.

До мене тільки зараз доходить, що я вирячуюся на нього. Добре, що стемніло. Може, не впізнає? Та й стільки часу минуло...

Ігор

Знову… Ось чому жінки такі непостійні? Чому вважають, що можуть на щось претендувати після сексу, який ні до чого не зобов'язує. Особливо, якщо все обговорювалося попередньо. Адже була спочатку на все згодна. Усі нерви витріпала. Через місяць прийшла й заявила, що хоче заміж. Ось знав же, що дівчат не можна приводити до себе. Так ні, із цією вляпався. Добре, що квартиру вже продано й завтра тут житимуть абсолютно інші люди.

— Вітаю, — посміхаюся. — Бажаю знайти гідного супутника життя!

— Я вже знайшла, — заявляє.

— Супер, — намагаюся зачинити двері, але Ліка досить завзята.

— Це ти, — випалює.

— Повір, я далеко не сімейна людина, — серйозно говорю. Настав час припиняти це шоу. — Ми з тобою не бачилися місяць, та й до того кілька разів. Припиняй концерт.

— Але ... — намагається щось сказати.

— Без "але", — обриваю. — Сподіваюся, я тебе більше не побачу, а ти знайдеш своє щастя, ось тільки, будь ласка, без мене.

Бачу, як у її очах з'являються сльози, але мене вони взагалі не чіпляють. Несправжні. Може, фальшивить? Дівчина йде, забираю останні речі з квартири, прощаюсь із цим місцем.

Видихаю, сідаючи за кермо. Настав час закінчувати з таким способом життя.

Розумію, що погода не та, і машина невідповідна, але все одно, жену. Швидкість допомагає струсити весь негатив. Дороги майже порожні. У зливу мало хто хоче вибиратися з дому, тому дивуюся, коли помічаю припаркований праворуч темний кросовер. У голові відразу проскакує оцінка автівки: "Не дуже дорога, але практична".

Їду на пристойній швидкості, і слід продовжити шлях. Ось тільки всередині з'являється якесь неприємне передчуття, коли очі чіпляються за тремтливий жіночий силует. Різко гальмую. Надворі практично стемніло. Виходжу з машини, крокую до дівчини. Зауважую, у чому причина зупинки. Переднє колесо.