Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Я так розумію, не вийшло?

Мама хитає головою, тереблячи пальцями столову серветку.

— А я не здивована. Роман її, мабуть, вижив з будинку.

— Андрій не розповідав подробиць. Тільки сказав, що син спочатку до неї дуже тягнувся, а потім його наче підмінили. Агресія, істерики, втеча з дому.

Роман не з тих, хто жаліється, але чоловік точно знає, що дитину ображали.

Вдивляюся в мамине обличчя.

Що означає “ображали”?

— Хлопчик ріс без маминої любові, а вічно працюючий батько також не мав достатньо часу, щоб приділяти його синові. Тому я прошу тебе, будь з ним трішки добрішою. Не бери близько до серця його ці слова, — підіймає на мене очі мама.

— Добре, мамо. Я постараюся.

Зі столу починають збирати, і мама йде на кухню, а я підіймаюся до своєї кімнати. Проходжу тихо коридором і зависаю біля своїх дверей.

— Ти зовсім з глузду з'їхав?! Навіщо тобі ця жінка?! Мало того що поселив тут, та ще й вирішив одружитися з нею! — кричить у своїй кімнаті Роман.

Чую, як дядько Андрій намагається тихо заспокоїти сина, але в нього нічого не виходить.

— Для чого тобі ця лохушка?! Що вона, що її донька — ніхто!

— Закрий рота! — на крик зривається чоловік.

— Вони не можуть тут жити! Я не хочу їх тут бачити! — по мені проходить морозець від цих криків.

— Я не питав твоєї думки щодо цього. Світлана не така, як Лариса. І я кохаю цю жінку. Ми одружимося в неділю, не дивлячись на твої протести, — вже тихіше говорить дядько Андрій.

Цікаво, Лариса — це і є його колишня, яка жила тут?

— Я хотів сказати, що наступного тижня мене не буде вдома. Ми зі Світланою їдемо до Риму. Кажу, щоб попередити, — продовжує тихо говорити чоловік.

— Щастя в дорозі, — фиркає Роман. — Тільки знай, я ніколи не прийму цієї жінки.

— Не смій їх ображати, — серйозно вимовляє дядько Андрій, прочиняючи двері.

Швидко ховаюся у своїй кімнаті і майже відразу чую, як грюкають двері навпроти.

Стою, спершись об холодну стіну, і згадую кожне слово, яке дозволив собі сказати Роман у бік моєї мами.

І злість бере гору.

Як цей жахливий хлопчисько може так ображати її?!

Руки стискаються в кулаки.

Він не має жодного права принижувати жінку, навіть якщо в нього якісь там дитячі травми.

Шиплю, втягуючи повітря через ніс, і виходжу в коридор.

Ще мить, набираюся сміливості та залітаю в кімнату хлопця, який в цей момент виходить з ванної кімнати.

Він здивовано розглядає мене і нахиляє набік голову, примружуючи очі.

— Ти що тут забула? — впевнено питає Роман.

Роблю глибокий вдих і дивлюся прямо в його великі очі.

— Як ти смієш так говорити про мою маму?! Гаразд, ти не поважаєш мене. Мені байдуже, я змирилася. Але ця жінка тебе ще й захищає. Їй шкода тебе...

Кричу, а саму аж трясе.

Усе тіло напружене, наче тятива. Здається, момент — і я розірвусь.

Роман дивиться на мене, наче бачить вперше. Темні очі широко розплющені, хлопець навіть не кліпає, вловлюючи мої слова.

— Це вас треба шкодувати, — шипить Монастирський і йде на мене.

Але я не збираюся відступати. Не цього разу. Досить.

— Не смій псувати життя моїй мамі. Вона нарешті щаслива, і я хочу, щоб так було і надалі, — кажу досить впевнено, не дивлячись на те, що хлопець підходить впритул і намагається просвердлити в мені діру очима.

— Отже, тобі псувати життя можна. За себе ти потурбуватися не хочеш, — він шепоче, нависаючи наді мною.

— Ти… — вимовляю тихо, і голос зривається.

Його пухкі губи манять.

Запах врізається у ніздрі, не даючи шансу на відступ.

— Я… — за міліметр від моїх вуст шепоче Роман.

— Ненавиджу, — вимовляю на видиху.

Бачу, як кутики його губ повзуть вгору, а потім наче порив — і наші губи зливаються в довгому до затьмарення поцілунку…