Читати книгу - "Крейдяна Людина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одначе цей дитячий майданчик справді був дещо химерним. Завжди затінений, навіть у сонячні дні. Це, звісно ж, через навислі гілки довколишніх дерев, а не щось потойбічне, але я часто-густо відчував легенький холодок, коли сидів на обертовій каруселі, або ж мене охоплювала незрозуміла потреба озирнутися, чи хтось, бува, не стоїть у мене за плечима, і зазвичай я не приходив сюди сам-один.
Того дня я штовхнув скрипучу хвіртку, дратуючись, що Металевий Міккі ще не прийшов. Я прихилив велосипед до загорожі. Потроху закрадалася тривога. Металевий Міккі майже ніколи не спізнювався. Щось було не так. Якраз тієї миті я почув, як хвіртка знову рипнула і позаду мене пролунало: «Привіт, гівняний вилупку».
Я обернувся — і чийсь кулак зацідив мені у скроню.
Я розплющив очі. Наді мною нависав Шон Купер. Його обличчя ховалося в затінку. Я зміг розгледіти тільки його обриси, але навіть не сумнівався, що він шкіриться, і це не віщувало мені нічого доброго. Я вскочив у величезну халепу.
— Уникав нас?
Нас? Лежачи, розпластавшись на землі, я спробував повернути голову ліворуч, а тоді праворуч. Я розгледів тільки дві пари брудних кросівок «Converse». Мені не знадобилося бачити їхніх облич, щоб здогадатися, що кросівки належали Дункану і Кіту.
Моя скроня пульсувала. Горло скувала паніка. Шонове обличчя присунулося ближче. Я відчув, як він схопив мою футболку і шарпнув так, що вона натягнулася навколо моєї шиї.
— Ти кинув цеглу мені в довбане око, гівняний вилупку. — Він знову струсонув мене. Я ударився головою об асфальт. — Не чую твоїх вибачень.
— Ви… ви-би-би-бач. — Слово звучало дивно, я не міг нормально його вимовити. Мені було важко дихати.
Шон різко смикнув — і моя голова відірвалася від землі. Футболка стислася навколо шиї.
— Ви-би-би-бач? — перекривив він мене плаксиво-писклявим голосом. Шон глянув на Дункана і Кіта, які, я тільки тоді побачив, тупцювали біля дитячої драбинки. — Ви це чули? Гівняний вилупок ви-би-би-бачився.
Обидва зареготали.
— Не дуже схоже на справжнє ви-би-би-бачення, — сказав Кіт.
— Ні, цей малий вилупок зовсім не вміє вибачатися, — погодився Дункан.
Шон присунувся зовсім близько. Я чув цигарковий запах з його рота.
— Я думаю, що це нещиро, гівняний вилупку.
— Щи… щиро.
— Та де там. Але нічого страшного. Ми примусимо тебе ви-би-би-бачитися по-справжньому.
Я відчув, як сечовий міхур послабився. На щастя, того дня було спекотно, і я весь упрів, бо якби в моєму тілі була б хоч краплинка зайвої води, вона вже вилилася б мені в штани.
Шон знову шарпнув мене за футболку й зірвав на ноги. Я перебирав ногами у повітрі, намагаючись дістатись асфальту, щоб не задушитися. Тоді він штурхнув мене — і я притисся спиною до металевої драбинки. Голова замакітрилася. Я мало не втратив рівновагу, але його мертва хватка втримала мене на ногах.
У відчаї я роззирнувся навколо, але на майданчику не було нікого, крім Шона і його друзяк, а ще їхніх блискучих новеньких велосипедів, недбало покинутих біля гойдалок. Шонів я відразу впізнав. У нього був лискучий червоний велосипед BMX із намальованим на рамі чорним черепом. Через дорогу, на маленькій стоянці навпроти продуктової крамниці, стояла однісінька блакитна автівка. Водія не було.
Аж раптом я помітив когось. У парку. Я не міг розгледіти ту постать, але вона нагадувала…
— Ти слухаєш мене, гівняний вилупку?
Шон важко швиргонув мене в перекладини дитячої драбинки. Моя голова грюкнулась об метал, і в очах затуманилось. Постать зникла. На мить усе зникло. Ніби хтось запнув перед очима грубезні сірі фіранки. Ноги підломилися. Мене потягло в бездонну прірву чорноти. Я відчув на щоці важкий ляпас.
Ще один. Мою голову смикнуло вбік. Шкіру пекло від болю. Сірі фіранки розчахнулися.
Шонове обличчя розплилося в єхидній посмішці. Тепер я добре його бачив. Густе біляве волосся. Невеликий шрам над оком. Яскраво-блакитні очі, як і в його брата. Однак вони горіли іншим світлом. Мертвим світлом, подумав я. Холодним, сталевим, божевільним.
— Добре. Нарешті я домігся твоєї уваги.
Його кулак загатив мені в живіт. З мене вийшло усе повітря. Я зігнувся. Я навіть не міг скрикнути від болю. Ніколи раніше мене так не били, тому боліло страшенно, просто нестерпно. Було таке відчуття, ніби всі мої нутрощі палали.
Шон схопив мене за волосся і шарпнув мою голову догори. Мої очі були мокрі від сліз, а з носа текли шмарклі.
— Ой, невже я зробив тобі боляче, гівняний вилупку? Маю для тебе пропозицію: я більше не буду тебе бити, якщо ти щиро ви-би-би-бачишся переді мною.
Я спробував кивнути, хоч це було понад мою силу, бо Шон тримав мене за волосся так міцно, що здавалося, ніби він от-от видере його з корінням.
— Як думаєш, зможеш це зробити?
Я знову насилу спробував кивнути.
— Гаразд. Ставай навколішки.
У мене не було вибору, бо він сам потягнув мене за волосся донизу. Дункан і Кіт наблизились і схопили мене за руки.
Я подер коліна об шорсткий асфальт дитячого майданчика. Біль обпікав, але я не насмілювався кричати. Я був занадто переляканий. Я витріщався на Шонові білі кросівки «Nike». Я почув, як брязнула пряжка, розсунулася блискавка його шортів, і враз я зрозумів, що він збирався зробити. Мене охопили страх, паніка й огида — все відразу.
— Ні! — Я пробував вирватись, але Дункан і Кіт міцно мене тримали.
— Покажи мені, як ти вмієш ви-би-би-бачатися. Смокчи мій член.
Він задер мою голову. Його член був у мене перед очима. Він здавався величезним. Увесь рожевий і набубнявілий. Я чув його запах. Піт і щось дивне, кислувате. І світле кучеряве сплутане волосся навколо його основи.
Я міцно зціпив зуби і знову спробував вирватися.
Шон притис голівку свого члена мені до губ. Мої ніздрі наповнив кислуватий запах. Я зціпив зуби ще дужче.
— Смокчи.
Дункан стиснув мою руку і різко загнув її мені за спиною. Я заволав. Шон запхав свій член мені до рота.
— Смокчи, малий засранцю.
Я не міг дихати. Я хотів блювати. Сльози впереміш зі шмарклями текли мені на підборіддя. Я думав, що мене зараз вирве. Аж раптом здалеку, долинув чоловічий голос.
— Агов! — крикнув він. — Що це ви там робите?
Я відчув, як Шон ослабив свою хватку. Він відступив, витяг члена з мого рота і швиденько сховав його в шорти. Дункан і Кіт відпустили мої руки.
— Я питаю вас, що тут у біса коїться?
Я часто закліпав. Крізь сльози я розгледів високого блідого чоловіка, який стояв на краю дитячого майданчика.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.