Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Крейдяна Людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Крейдяна Людина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крейдяна Людина" автора С. Дж. Тюдор. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 76
Перейти на сторінку:
Містер Геллоран.

Він перестрибнув через загорожу і побіг до нас. Він був одягнений у свою звичну уніформу — мішкувату сорочку, прямі джинси й черевики. Того дня він мав сірий капелюх, з-під якого ззаду вибивалося біле волосся. Під капелюхом ховалося обличчя — ніби вирізьблене з мармуру, кам’яне. Його бляклі очі мовби палали зсередини. Він мав вигляд розлючений, від чого зробився страшний, як саме пекло, і нагадував янгола-месника з коміксів.

— Нічого. Ми нічого не робили, — відповів Шон, уже не так зухвало. — Ми просто дуріли.

— Просто дуріли?

— Так, сер.

Містер Геллоран опустив очі на мене. Їхній вогонь трохи пригас.

— З тобою все добре?

Я звівся на ноги й кивнув.

— Угу.

— Ви справді просто дуріли?

Я глипнув на Шона. Він мало не спопелив мене очима. Я добре знав, що означав той погляд. Якщо я зараз щось скажу, мені гаплик. Я більше ніколи не зможу вийти з дому. А якщо триматиму язика за зубами, тоді, можливо, — тільки можливо, — на цьому все й скінчиться. Це покарання і мої страждання скінчаться.

Я знову кивнув.

— Так, сер. Ми просто дуріли.

Він і досі не зводив з мене погляду. Я опустив очі на свої кросівки, почуваючись малим і дурним боягузом.

Нарешті Геллоран відвернувся.

— Значить, так, — сказав він до хлопців. — Я до пуття не розгледів, що ви тут робили, і це єдина причина, чому я не веду вас зараз же до поліційного відділку. А тепер забирайтеся звідси, доки я не передумав.

— Так, сер, — пробелькотіли всі троє, раптом зробившись слухняними, наче маленькі діти.

Я спостерігав, як вони осідлали свої велосипеди і щодуху помчали геть. Містер Геллоран якийсь час дивився їм услід. На хвилину мені здалося, що він зовсім забув про мене. Аж раптом він обернувся.

— Отже, з тобою справді все гаразд?

Щось таке було в його обличчі, в очах, у голосі, що я не міг збрехати. Я похитав головою, відчуваючи, що от-от розплачуся.

— Так я й думав. — Містер Геллоран стиснув губи. — Найдужче я ненавиджу хуліганів. Але знаєш, хто вони насправді?

Я похитав головою. Тієї миті я не знав нічого. Я почувався кволим і тремтів усім тілом. Живіт і голова боліли, я задихався від сорому. Я хотів вимити рота мийним засобом і дерти себе губкою, доки не поздираю шкіру.

— Вони боягузи, — сказав містер Геллоран. — І на таких, як вони, завжди чекає розплата. Карма. Знаєш, що це таке?

Я знову похитав головою, і мені навіть трохи закортіло, щоб містер Геллоран пішов.

— Це означає, що ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє отримає. Можеш у цьому не сумніватися.

Він поклав долоню мені на плече й легенько його стиснув. Я вдавано усміхнувся.

— Це твій велосипед?

— Так, сер.

— Зможеш доїхати додому?

Я хотів сказати «так», але, правду кажучи, навіть стояти мені було важко. Містер Геллоран співчутливо всміхнувся.

— Он там стоїть моє авто. Бери свого велосипеда. Я тебе підвезу.

Ми перетнули дорогу і зупинилися біля його автівки. Блакитна «Принцеса»[11]. На стоянці перед продуктовою крамницею не було затінку, і щойно він відчинив дверцята, з салону дмухнуло гарячуще повітря. На щастя, сидіння були оббиті тканиною, а не шкірою, як у татовій автівці, і я принаймні не обпік собі ніг, коли сідав. А от футболка приклеїлася до моєї спітнілої шкіри.

Містер Геллоран умостився на водійському сидінні.

— Фух. Спекотненько, еге ж?

Він опустив вікно. Я вчинив так само. Ми рушили, і до салону влетів легенький вітерець.

Навіть у закритій розпеченій автівці мої ніздрі сповнював нестримний запах мого власного поту, бруду, крові та всього іншого.

«Мама точно мене вб’є», — подумав я. Мені вже ввижалось її обличчя.

«Що, заради Бога, сталося, Едді? Ти з кимось побився? Ти брудний… глянь на своє обличчя. Хто це зробив?»

Вона захоче дізнатися, хто це зі мною зробив, а тоді піде до його батьків, і то вже буде справжня катастрофа. Я відчув, як серце впало до п’ят.

Містер Геллоран повернув до мене голову.

— З тобою все добре?

— Моя мама, — пробурмотів я. — Вона страшенно розгнівається.

— Але ти не винен у тому, що сталося.

— Усе одно.

— Та якщо ти розкажеш їй…

— Ні, я не можу.

— Розумію.

— У неї зараз і без того багато клопотів.

— Он як, — Геллоран сказав це таким тоном, ніби знав про її клопоти. — Є інший варіант. Якщо хочеш, можеш зайти до мене і привести себе до ладу.

Він пригальмував на перехресті й увімкнув «поворот», та замість звернути ліворуч на вулицю, що вела до моєї домівки, він завернув праворуч. Авто повернуло ще двічі й зупинилося перед невеликим побіленим будинком.

— Ласкаво прошу, Едді, — усміхнувся містер Геллоран.

Усередині було прохолодно і темно. Усі штори були щільно запнуті. Вхідні двері відкривалися прямісінько у крихітну вітальню. Меблів було обмаль, лише кілька м’яких крісел, журнальний столик і малесенький телевізор на тумбочці. А ще був якийсь запах, чогось незвичного і трав’яного. На журнальному столику стояла попільничка з кількома білими недопалками.

Містер Геллоран підхопив її.

— Тільки викину ось це. Ванна нагорі, одразу біля сходів.

— Добре.

Я піднявся вузькими сходами. Відразу на сходовому майданчику була невеличка ванна кімната із зеленою плиткою й сантехнікою. Вицвілі помаранчеві килимки лежали біля ванни і навколо унітазу. Над умивальником висіла маленька дзеркальна шафка.

Зачинивши двері, я глянув на себе в дзеркало. Під носом засохли шмарклі, а на щоках виднілися брудні патьоки від сліз. Дякувати Богу, мама не побачить мене в такому вигляді. Інакше я до кінця канікул просидів би у своїй кімнаті, а на прогулянку міг би вийти хіба що на наш задвірок. Я почав витирати обличчя м’якою ганчіркою, що висіла коло умивальника, вмочуючи її в теплу воду, яка щоразу каламутилася, щойно я знімав із себе новий шар бруду.

Я знову подивився на себе в дзеркало. Краще. Я майже привів себе до звичного вигляду. Я витер обличчя великим, трохи колючим рушником і вийшов з ванної кімнати.

Я мав би відразу спуститися вниз. Якби я так і вчинив, більше нічого б не сталося. Я міг би спокійнісінько піти додому й навіть не згадувати про той візит. Та натомість я повернув до двох інших дверей на поверсі. Обоє були зачинені. Мені закортіло дізнатися, що ж там за ними ховається. Бодай зазирнути. Я взявся за ручку і відчинив ті двері, які

1 ... 19 20 21 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крейдяна Людина"