Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Втім, усе може змінитися, — наче вгадав мої думки Письменник. — І ми ще будемо пишатися тим, що знайомі з цим неймовірно талановитим хлопчиком. Особливо, коли він дасть мені слово, що до наступного мого приїзду напише щось цікаве. Обіцяєш? — нахилився він до Грицика.
— Обіцяю, — ледве чутно відказав Грицик. А що йому лишалося робити?
— Дивися ж, — промовив Письменник і випростався. — Коли дав слово — його треба дотримувати, хоч би що там сталося.
Письменник за непомітною підказкою Наталі Петрівни назвав ще кілька прізвищ, тоді сів у машину і подався на вареники з вишнями. А ми почали розходитись.
За першою межею нас наздогнала Яринка і запитала таким голосом, наче була старостою класу:
— Сторожук, а тобі не соромно?
Грицик закліпав очима.
— За що?
— За те, що сам Письменник назвав тебе непосидючим. Ех, ти!
Вона стріпнула русявою кіскою так, що я зрозумів: знатися з Грициком вона більше не хоче.
Грицик сторопіло дивився їй услід. А тоді притиснув мою голову до себе і сказав:
— А я таки візьму й напишу щось таке… таке… І тоді вона дізнається, який я насправді. Еге ж, Кудлатику?
Я підстрибнув і лизнув Грицика в щоку. Так, Грицику, ти обов’язково це зробиш!
По обіді Грицик вийшов з хати з ноутбуком в руках. Усівся на лавці під горіхом і сказав мені:
— Отаке, Кудлатику: я вирішив написати повість про шкільне життя. Я навіть знаю, з чого почну — розкажу про свого найвідданішого друга. Про тебе, Кудлатику!
Від тих його слів мені серце мало не зупинилося від щастя. Не тому, що він заповзявся написати повість про шкільне життя, а тому, що вважає мене найвідданішим другом!
А Грицик відкрив ноутбука і заходився клацати пальцями по клавішах, примовляючи:
— Отже, так: у мене є друг. Це песик і звуть його Кудлатик. Ми з ним знайомі вже півроку…
Ет, Грицику, тут ти помиляєшся! Мені сьогодні відкрилося, що ми познайомилися набагато-набагато раніше!
На доісторичних берегах
Із самісінького ранку ми переслідуємо великого рогатого оленя. У нас вже язики вивалилися з пащек, а йому хоч би що. Він наче грається з нами. Коли ми від утоми сповільнювали свій біг, він теж його сповільнював. І навпаки — пришвидшував, коли ми гналися за ним з усіх сил. Тож було ясно, що просто так його не наздогнати. Але, на наше вовче щастя, йому невтямки, що ми непомітно завертаємо його туди, куди нам треба.
Нас четверо. І вони мене слухаються, хоч я й наймолодший. Ще б пак: мій батько, вожак великої вовчої зграї, — наймудріший і найздоровіший. І всі кажуть, що я вдався в нього. Тож я тепер неспішно трюхикаю за оленем, аби він теж не квапився, а мої друзі час від часу вириваються то зліва, то справа, спрямовуючи оленя до річкового урвища. Там йому діватися буде нікуди і він стане оборонятися. А проти чотирьох вовків ще жоден олень не встояв.
Десь під вечір ми почули гул. То гуділа ріка, до якої ми завертали оленя. Він вилетів на край урвища і з несподіванки завмер. Тепер і він скумекав, що тікати далі нікуди. Тож олень розвернувся до нас і виставив наперед свої міцні роги.
А тоді сталося несподіване. Прибережні кущі праворуч хилитнулися — і в оленя полетіли дві стрімкі палиці. Одна з них пробила шию, друга глибоко вп’ялася в бік — там, де було його серце. Олень захоркав і звалився на землю. З кущів пролунали радісні вигуки, і з них вибігло двійко людей — наших найлютіших ворогів.
Люди — це було єдине, чого ми, вовки, побоювалися. Не тому, що вони були такі дужі. Просто їхні палиці могли дістатися до будь-чийого серця. Тому всі звірі відступали перед ними.
Але цього разу…
Серце моє переповнилося люттю. Адже ми стільки гналися за цим оленем, що почали вважати його своєю власністю. І раптом хтось загарбує цю здобич собі. Та ще й не звертає на нас уваги. Ні, такому не бувати!
За три довгі стрибки я дістався до одного з них — рослявої, але ще зовсім юної людини. Схоже, людина не сподівалася мого нападу. Тому лише в останню мить встигла прикрити своє горло рукою. А ще за хвилю ми сплелися в один клубок і покотилися по траві. Краєм слуху я чув приглушене гарчання — то мої друзі вчепилися неподалік в іншу людину.
Мій ворог виявився дужою істотою. Він ніяк не давав мені дістатися до його горлянки. Тому я шматував усе, що трапляло під мої ікла, — плече, руку, груди. Водночас відчував, як одна його рука намагається здушити мій карк, а інша б’є куди попало чимось важким і гострим. Кров заливала наші очі й писки, ми вже не бачили один одного, а гризлися навпомацки.
Зненацька я відчув, що ми котимося кудись униз. За мить мене ошпарило крижаною водою і потягло по гострій ріні. Проте й тут ми продовжували боротися не на життя, а на смерть. Я відчував, як слабшають удари мого ворога, проте і в мене вже не було сил стиснути ікла як слід. Зрештою ворог останнім зусиллям охопив мою шию так, що мені сперло подих. Перед очима затанцювали іскри, і я провалився в темряву.
Опам’ятався на березі. Моє тіло розривав гострий, невтихаючий біль. І не було сил навіть на те, аби поворухнутись. Добре, що хоч темрява в моїх очах поволі сірішала, і незабаром вони почали бачити.
Я лежав на піщаній косі. За крок від мене стрімка річка несла біле шумовиння, жовте листя, чорні гілки. Далеко за нею зводився крутий скелястий берег з червонястим вкрапленням. Такий був лише там, де селилися мої родаки. Проте дерева й кущі, що стояли над ним, були мені незнайомі. Мабуть, під час боротьби з людиною річка занесла мене далеко від рідних місць.
Наразі я почув, що по ліву лапу від мене хтось ледь чутно застогнав. Із неймовірним зусиллям я перевів погляд у той бік і побачив свого ворога. З його розшматованого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
