Читати книгу - "Буря Мечів"

— Як Станісу вдалося втекти?

— Його лісянці зі своїми кораблями лишись у затоці, за ланцюгом. Коли битва пішла не так, вони пристали до берега й забрали, скількох змогли. Під кінець люди різали один одного, щоб опинитися на борту.

— А що там Роб Старк, він чим займається?

— Дещиця його вовків випалює собі дорогу в Сутінь-діл. Ваш батько збирається послати отого лорда Тарлі, щоб розібратися з ними. Я подумую податися разом з ним. Подейкують, він — гарний солдат і щедрий, коли дуванять здобич.

Думка про те, що і Брона він втратить, стала останньою краплею.

— Ні. Твоє місце тут. Ти — капітан варти правиці.

— Але ви вже не правиця,— нагадав йому Брон.— Правиця — ваш батько, а в нього своя клята варта.

— А що сталося з вояками, яких ти найняв для мене?

— Деякі загинули на коловоротних баштах. З рештою розплатився отой ваш дядько, сер Кеван, і просто викинув геть.

— Як гарно з його боку,— кисло мовив Тиріон.— Це означає, що ти втратив смак до золота?

— Аж ніяк, чорт забирай.

— Це добре,— сказав Тиріон,— бо справа в тому, що ти мені досі потрібен. Що тобі відомо про сера Мандона Мура?

— Мені відомо, що він до біса потонув,— розреготався Брон.

— Я йому дещо заборгував, але як тепер розплатитися? — Тиріон торкнувся обличчя, намацав шрам.— Якщо по правді, я про нього знаю зовсім мало.

— Очі в нього були, як у риби, і він носив білий плащ. Що ще ви хочете знати?

— Все,— сказав Тиріон,— для початку.

Насправді йому хотілось упевнитися, що сер Мандон продався Серсі, але він не наважувався сказати це вголос. У Червоній фортеці ліпше тримати язика за зубами. У стінах водяться щурі, і балакучі пташечки, і павуки.

— Допоможи мені,— попросив Тиріон, борючись із простирадлами.— Час мені навідатися до батька, та й давно пора показатися людям на очі.

— Яке чарівне буде видовище! — ущипнув Брон.

— Що таке півноса на такому обличчі, як у мене? До речі про красу, Марджері Тайрел уже прибула на Королівський Причал?

— Ні. Але вже їде, і місто божеволіє від любові до неї. Тайрели хурами возять з Небосаду харчі й роздають на честь неї. Сотні возів щодня. Містом шпацирують тисячі тайрелівських вояків із золотими ружами, вигаптуваними на камзолах, і ніхто з них не платить за вино. Дівиця, вдовиця, блудниця — будь-яка жінка віддасться хлопчаку з персиковим пушком на підборідді й золотою ружею на грудях.

«На мене вони плюють, а Тайрелам купують випивку». Тиріон ковзнув з ліжка на підлогу. Ноги підкосилися, кімната крутнулася, і довелося вчепитися в Бронову руку, щоб не полетіти сторчголов на циновку.

— Поде! — крикнув Тиріон.— Подрику Пейн! Де ти, сьоме пекло?!

Біль шарпав його, як беззубий собака. Тиріон ненавидів слабкість, особливо власну. Це його принижувало, а від приниження він закипав од люті.

— Поде, зайди негайно!

Прибіг хлопець. Побачивши Тиріона, який стояв, ухопившись за Бронову руку, він роззявив рота.

— Мілорде! Ви встали! А значить... чи вам... вам хочеться вина? Сновійного вина? Мені покликати мейстра? Він казав, вам не можна. Вставати, я маю на увазі.

— Я пролежав надто довго. Принеси мені чистий одяг.

— Одяг?

Тиріон не міг збагнути, як хлопець міг бути таким кмітливим і винахідливим у битві — й таким недоладним у всьому іншому.

— Вбрання,— повторив він.— Сорочку, камзол, бриджі, панчохи. Для мене. Щоб одягнутися. Щоб вийти з цієї клятої камери.

Одягали Тиріона всі втрьох. Може, його обличчя мало й застрашливий вигляд, але найгірша рана була на стику руки з плечем, де стрілою йому під пахву загнало його власну кольчугу. Щоразу як мейстер Френкен міняв пов’язку, з безбарвної плоті й досі витікав гній з кров’ю, а від кожного руху прошивало болем.

Кінець кінцем Тиріон зупинився на парі бриджів і на величенькій на нього нічній сорочці, яка вільно висіла на плечах. Бран натягнув йому на ноги чоботи, поки Под пішов шукати костур, на якого Тиріон міг би зіпертися. Для зміцнення духу він випив кухоль сновійного вина. Напій підсолодили медом і додали крапельку макового молочка, щоб на деякий час приглушити біль від ран.

Та все одно, відсуваючи засув, Тиріон відчував запаморочення, а від спуску гвинтовими сходами в нього тремтіли ноги. Однією рукою він спирався на костур, а другою — на Подове плече. Коли вони спускалися, назустріч їм підіймалася служниця. Вона витріщилася на них розширеними білими очима, так наче привида побачила. «Карлик повстав з мертвих,— подумав Тиріон.— І тільки погляньте на нього: він ще бридкіший, ніж був,— біжи розкажи подружкам».

Мейгорова тверджа — найукріпленіша споруда в Червоній фортеці: замок у замку, оточений сухим глибоким ровом і частоколом. Надвечір, коли Тиріон з Подом і Броном прийшли під браму, міст був піднятий. При брамі стояв сер Мірин Трант у білих обладунках і білому плащі.

— Опустіть міст,— скомандував йому Тиріон.

— Наказ королеви — піднімати міст на ніч.

Сер Мандон завжди був креатурою Серсі.

— Королева спить, а в мене справи до батька.

Ім’я лорда Тайвіна Ланістера творило дива. Сер Мірин Трант буркітливо віддав наказ, і міст опустили. На тому боці рову на чатах стояв ще один лицар з королівської варти. Побачивши Тиріона, який дибав до нього, сер Озмунд Кетлблек вичавив усмішку.

— Почуваєтеся краще, мілорде?

— Набагато. Коли наступна битва? Дочекатися не можу.

Одначе, коли вони з Подом дійшли до гвинтових сходів, Тиріон тільки обурено витріщився на них. «Сам я нізащо нагору не видеруся»,— зізнався він собі. Проковтнувши свій гонор, він попросив Брона віднести його, без надії сподіваючись, що в таку годину ніхто цього не побачить і не насміхатиметься, ніхто нікому потім не переповідатиме, як карлика несли нагору на руках, наче немовля.

Зовнішній двір був заставлений дюжинами наметів і шатер.

— Тайрелові вояки,— пояснив Подрик Пейн, пробираючись у лабіринті шовку й парусини.— А ще лорда Рована і лорда Редвина. На всіх місця не вистало. В замку, маю на увазі. Дехто в кімнатах поселився. В кімнатах у місті. В заїздах і все таке. Вони тут зібралися на весілля. Весілля короля — короля Джофрі. Вам стане сили прийти на нього, мілорде?

— Хижі ласки не втримають мене.