Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

Минуло два дні. Вранці зателефонував Герман.

- Привіт! Побачимося. Я нудьгував.

- Привіт! Сумував! Значить нічого не робив.

- Ми з батьком про тебе говорили і не лише. Побачимося?

- Добре, в обід, я скину адресу. Там чудову траву подають.

- Що! Траву! -Він посміхнувся. - Кумедно. Довго чекати, раніше ніяк.

- Ти відповів.

Треба його спровокувати, і ще кілька днів від нього відв'язатися. Мені потрібно було знайти роботу, я не збиралася жити за чийсь рахунок. Та й проводити цілі дні у бездіяльності для мене було нудно. Ще й тато хоче, щоб я побула з ним на його робочому місці. Мабуть, хоче мене заманити до себе. Але ні, я люблю те, чим займаюся, але день йому пообіцяла.

Я підходила до кафе, він вийшов із машини.

- Привіт! Так хочеться тебе поцілувати. Але безглуздий договір зупиняє.

- Ти можеш ризикнути. Подумаєш, виконаєш моє бажання.

- А й справді, - він обійняв мене і поцілував, я не відповіла на його поцілунок, просто дала себе поцілувати. - Жаль не було взаємності.

- Для цього має бути бажання.

- Я тобі зовсім не подобаюсь?

- Як може не подобається гарне. Ти красивий.

- І ... - він дивився на мене.

- А тепер згідно з договором, - він перебив мене.

- Ти не відповіла чому, що в мені не так?

- Зовні, ти ідеальний. Але мені цього мало у партнері.

- Я мушу себе поламати, щоб тобі сподобатися?

- Ні, навіщо? Знайди себе і ти будеш ідеальний.

- Ти пропонуєш, займатися бізнесом батька. Я провів з ним два дні, ми були в офісі та на об'єкті. Я йому не говорив і не скажу. Не хочу його засмучувати. Мені не хочеться займатися цим. Я думав про нашу розмову, про батька, ти маєш рацію. Я проведу цей рік із ним. Я намагатимусь його не розчарувати, а потім кину все. - Він говорив все емоційно жестикулював руками, і міміка його говорила про те, що він засмучений ситуацією.

- Германе, я тебе розумію. Не знаю, чи заспокоїть тебе те, що скажу, ти правильне прийняв рішення. Це чоловічий вчинок, пересилити свої страхи. Страх перед тим, що ти не виправдаєш надії батька. Ти просто роби, що треба, і буде як буде. А про те, як воно буде, побачиш сам. Ми вже не діти, у нас самих будуть діти, а якщо… Ось над цим «а якщо» треба працювати. Кожна людина має це «а якщо», і я думаю це і є страх. Страх зробити не так, не отримати схвалення, від кого хочеш почути, боятися, що не вийде і так далі.

- Лізо, ти така мудра, скільки тобі років. Ми завтра йдемо подавати заяву, а я про тебе нічого не знаю.

- Ти мене не заговорюй, сподіваюся пам'ятаєш, що маєш виконати моє бажання.

- Могла б і забути, чи пробачити вперше.

- Коротше, завтра подаємо заяву, потім два дні ми не побачимось.

- Виходить, після весілля, ми не побачимося, ого-о скільки, - він усміхався.

- Даремно посміхаєшся, все серйозно.

- Це просто безневинні поцілунки.

Ага, невинні поцілунки, які викликають бажання.

- Ходімо обідати, доки трава свіжа.

Під час обіду, зателефонував Павло Олексійович, попросив мене прийти увечері.

- Чим займемося по обіді?

- Германе, а в тебе справ немає?

- Я думав, ми разом проведемо час, а потім до батька поїдемо.

- Я приїду, а зараз мені треба сходити до хрещеної.

Я сходила до хрещеної, запросила її на весілля. Зайшла додому переодягнулась і поїхала до Павла Олексійовича.

- Ліза, ви завтра подаєте заяви, і за нашою сімейною традицією, я маю віддати тобі сімейне кільце. Воно принесе вам добробут та щастя.

Я не могла взяти це кільце і відмовити не могла. Я була розгублена. Він простяг свою руку до моєї, і одягнув обручку. В мене потекли сльози, він щиро вірить, що я невістка, він хоче щастя, а я брешу йому, нехай і з добрими намірами. Як далеко заходить брехня.

- Яке гарне, - я не своїм голосом говорила та провалилася.

- Ліза, - долинало з далека - Лізочка, Лізочка , - я розплющила очі, відчувши ляпас по щоці - як ти нас налякала. Так несподівано впала, Герман встиг тебе підхопити. Як ти себе почуваєш?

- Дякую, все добре.

- Напевно, перехвилювалася, - сказала Тетяна Вікторівна.

- Так, напевно.

Після вечері Герман віз мене додому.

- Герман, те, що відбувається неправильно.

- Я тобі ще раз пропоную, забути про гру, і хай все буде по-справжньому, але ж ти не погодишся.

- Ні.

- Тоді повір, що все це по-справжньому. Батько вірить, як йому зараз зізнатися у протилежному. Ти від цього зомліла.