Читати книгу - "Керрі"

Із книги «Мене звуть Сьюзен Снелл» авторства Сьюзен Снелл (Нью-Йорк, Simon & Schuster, 1986), стор. 1—4:

Про те, що трапилося в Чемберлені на випускний, одного не зрозумів ніхто. Не зрозуміла преса, не зрозуміли науковці з Університету Дюка, не зрозумів Девід Конґресс (хоча «Вибух з тіні» — це, певно, єдина бодай наполовину пристойна книжка, написана на цю тему), і Комісія Вайт, для якої я стала зручним відбувайлом, теж цього не зрозуміла.

Ідеться про один фундаментальний факт: ми були дітьми.

Керрі було сімнадцять, Крісті Гарґенсен сімнадцять, мені сімнадцять, Томмі Россові — вісімнадцять, Біллі Ноланові (котрий залишався в дев’ятому класі на другий рік, імовірно, ще тоді не навчившись списувати на екзаменах) було дев’ятнадцять…

Старші діти реагують у значно соціально прийнятніші способи, але вони все одно схильні до неправильних рішень, надмірних реакцій, недооцінки.

У першому розділі, що йде за цим вступом, я мушу показати ці нахили на собі самій, наскільки зможу. Але те, про що я хочу розповісти, лежить в основі моєї участі в подіях випускного вечора, і коли вже я збираюсь очистити своє ім’я, то мушу почати з особливо болючих спогадів…

Я вже розповідала свою історію (найбільш гіркопам’ятний раз — перед Комісією Вайт, яка прийняла її з недовірою). З огляду на двісті смертей і знищення цілого містечка, легко забути той факт, що ми були дітьми. Були дітьми. Дітьми, що намагалися вчинити якнайкраще…

— Та ти здуріла.

Він блимнув на неї, не бажаючи вірити щойно почутому. Вони сиділи в нього вдома перед увімкненим, але забутим телевізором. Його мати пішла навідати сусідку, місіс Кляйн. Батько ладнав у підвальній майстерні шпаківню.

Сью виглядала ніяково, але рішуче.

— Я хочу цього, Томмі.

— А я от не хочу. Я думаю, що це, блін, найскаженіша штука, яку я коли-небудь чув. Щось таке роблять, програвши заклад.

Її обличчя напружилося.

— Та ну? А мені здалося, що це ти на днях виголошував благородні промови. А коли мова заходить про те, щоб докласти рук до того, про що патякав язик…

— Тпру, зажди. — Він не образився й усміхнувся. — Я ж не відмовився, правда? Принаймні поки що.

— Ти…

— Зажди. Просто зажди. Дай сказати. Ти хочеш, щоб я запросив Керрі Вайт на Весняний бал, — гаразд, це ясно. Але є кілька речей, яких не розумію.

— Кажи. — Вона нахилилася вперед.

— Перше — що з цього вийде хорошого? І друге — навіть якби я її запросив, чого ти думаєш, що вона погодилась би?

— А чого б вона… Як це не… — Вона затнулася. — Ти… всім подобаєшся і…

— Ми обоє знаємо, що в Керрі нема причин приязно ставитися до тих, хто всім подобається.

— З тобою вона піде.

— Чому?

Притиснута його питанням, вона глянула на Томмі водночас зухвало й гордо.

— Я бачила, як вона на тебе дивиться. Вона запала. Як половина дівчат у Юені.

Він закотив очі.

— Кажу тобі, — впиралася Сью. — Вона не зможе відмовитися.

— Нехай, я тобі повірю, — сказав він. — Як щодо іншого питання?

— Тобто що з цього буде хорошого? Ну… вона виповзе зі своєї мушлі, звісно. Стане… — Вона затнулася.

— Частиною цього світу? Та годі, Сьюз. Ти ж не віриш у таку маячню.

— Гаразд, — сказала вона. — Може, й не вірю. А можливо, мені й досі здається, що я повинна дещо виправити.

— Душова кімната?

— Набагато більше. Може, якби було тільки це, то я могла б уже заспокоїтись, але злі штуки сипалися на неї з початкової школи. Я не брала участі в усьому, але бувало. Якби ми вибрали однакові предмети, б’юсь об заклад, я б долучилася ще до кількох. Воно здавалося… ох, просто дуже смішним. Дівчата в таких випадках бувають жорстокі, як ті кішки, і хлопці цього по-справжньому не розуміють. Хлопці трохи дражнили Керрі й скоро забували, але дівчата… Це тривало так довго, що я вже не пам’ятаю, коли воно почалося. Якби я була на місці Керрі, то не знесла б і думки про те, щоб показатися світові. Знайшла б якусь велику каменюку й забилася б під неї.

— Ви були малими, — сказав він. — Діти не знають, що роблять. Діти навіть не знають, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають людям болю. У них нема, гм, чуйності. Врубаєшся?

Від цих слів їй раптом навернулася одна фундаментальна думка, що нависла над інцидентом у душовій, як небо над горами, і вона силкувалася точно її висловити.

— Але ж ніхто не усвідомлює, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають іншим людям болю! Люди не стають кращі, а тільки розумніші. Коли стаєш розумнішим, то не перестаєш відривати мухам крила, а тільки придумуєш для цього кращі причини. Багато хто з дітей скаже, що їм шкода Керрі Вайт, — і здебільшого це будуть дівчата, ото сміхота, — але б’юся об заклад, що ніхто з них не знає, що значить бути Керрі Вайт кожну секунду кожного дня. І насправді їм до цього нема діла.

— А тобі?

— Не знаю! — скрикнула вона. — Але хтось мусить спробувати й перепросити в якийсь значущий спосіб… щоб воно було чогось варте.

— Гаразд. Я її запрошу.

— Справді? — Питання прозвучало беземоційно й здивовано. Вона не сподівалася, що він дійсно погодиться.

— Так. Але гадаю, що вона відмовиться. Ти перебільшуєш мій комерційний потенціал. Популярність — це просто дурня. У тебе на цьому якийсь пунктик.

— Дякую, — сказала Сью, і слово прозвучало дивно, ніби вона подякувала інквізитору за тортури.

— Я тебе кохаю, — промовив Томмі.

Вона здивовано глянула на нього. Він уперше сказав це вголос.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 9):

Мало хто — а найменше чоловіки — дивується тому, що я попросила Томмі повести Керрі на Весняний бал, але вони дивуються тому, що він це зробив. Це показує, що розум чоловіків не бачить альтруїзму в подібному до себе.

Томмі запросив її, бо кохав мене і я цього хотіла. Звідки, спитає скептик із задніх рядів, ти знаєш, що він тебе кохав? Бо він мені сказав про