Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

Мені захотілося до дідуся. Щоб він, як в дитинстві, гладив мене по волоссю і говорив, що все буде добре. Ніби прочитавши мої думки Андрій сказав:

-Єва, може тобі краще на деякий час поїхати з міста? А я поки розберусь, що відбувається. Не подобається мені кількість трупів за останні дні.

І хоча я ще кілька хвилин назад думала про те саме, а зараз, мабуть, з вредності, відповіла:

-Мені не можна залишати місто. Та і все це стосується мене на пряму. Я залишаюсь. Але якщо ти відмовишся допомагати, я зрозумію.

-Ким ти мене вважаєш?- обурився він,- Гадаєш я залишу тебе, коли така хрінь твориться?

-Чесно кажучи, сподіваюсь, що ні.

-Тоді продовжуємо, але при першій небезпеці — ти їдеш звідси.

Я кивнула у відповідь, хоча і не збиралась цього робити. Просто вирішила зараз не сперечатись.

Ми в’їхали на територію якихось складів. Андрій мовчки виліз з машини та пішов в одну із будівель. Мені нічого не залишалось, окрім як йти за ним. Від питань я втрималась, адже зараз все сама дізнаюсь.

Ми зайшли в невелику кімнату, яка, судячи з усього, вважалась тут за кабінет. Що це було за місце, залишалось тільки здогадуватися, адже відповісти мені Андрій не захотів.

Я примостилася на краю стільця, попередньо перевіривши його на міцність. Тут всі меблі буди старші за мене.

Андрій вмостився за столом і поліз копатися в телефоні. Я сиділа і тихенько озиралася.

Тут двері відчинилися і в кімнату зайшов хлопець, років двадцяти п'яти. Одягнений в спортивні штани та футболку, котра виділяла його великі м’язи.  По його зовнішньому вигляду зовсім не зрозуміло було, хто він такий. Вони привіталися за руку з Андрієм і тут він звернув увагу на мене. На його обличчі з’явився розгублений вираз. Чи то моя неземна краса на нього так подіяла, чи може ще щось. Але почувати я себе стала ніяково.

-Доброго дня,- привіталась я з ним. У відповідь він кивнув і повернувся до Андрія.

-Це хто?- задав він дуже доречне питання.

-Єва. Вона деякий час буде зі мною, так що звикай.- відповів мій компаньйон.

-Ага,- тільки й відповів хлопець. Що це «ага» означає мене дуже цікавило. Я вже навіть хотіла запитати, але вони почали розмову і мені прийшлося промовчати.- Ти з Борькою зустрічався?

-Хотів, але не вийшло,- відповів Андрій,- перед самою зустріччю його збила машина. Прямо у нас на очах.

-Та йди ти!- вирячив очі хлопець і сів на стілець,- Як же так? Хто наважився таке зробити? Адже всі знають чий він син.

-От і мені це дуже цікаво. А ще більше, кому так приспічило, щоб він мені нічого не розповів. Не знаєш, з ним поряд був хтось, коли ти домовлявся про зустріч?

-Ну так, Максим Озерний, але ти ж не думаєш…

-Я зараз вже не знаю що думати. Найди мені цього Максима, поцікавлюсь чи нікому він не казав про мою зустріч з Борькою.

-Добре. Я швидко.- хлопець вийшов з приміщення, а Андрій знову поліз в телефон. Мені було сумно і тому я почала приставати з питаннями:

-А хто це був?

-Пашка? Мій помічник. Класний хлопець, правда іноді гальмує. Але дуже цінний кадр.

-І в чому він тобі допомагає?

-В усьому,- відповів він не відриваючись від екрана. Ясніше мені не стало.

-А чим ти взагалі займаєшся?

-Всяким різним. У тебе що, день дурних запитань?- підвів він очі на мене.

-А що дурного в тому, що я хочу дізнатись трохи більше про людину, з котрою проведу деякий час?

-Для цього тобі подробиці не потрібні. Вистачить того, що я хороша людина і хочу тобі допомогти. А все інше тільки після весілля.

-Чийого?- вирячила я очі.

-Твого, мого, нашого — вибирай сама.

-Вистачить з мене шлюбів. Вже була і мені не сподобалось.

-То ти не з тим чоловіком була одружена.- посміхнувся він.

-А ти, виходить, той?- заглянула йому в очі.

-Може той, а може ні. Подивимось куди виведе похила.

Тут повернувся Пашка і розмову прийшлося перервати, хоча вона мене дуже зацікавила. Невже Андрій серйозно говорив? Такого мені ще не вистачало!

-Максим зараз приїде. До того часу ми можемо поговорити на одинці?- запитав Пашка, косячись на мене. Я фиркнула і відвернулася. Потрібні мені їхні таємниці.

Андрій глянув на мене і тяжко зітхнув:

-Ходімо прогуляємось,- це він Пашці,- Єво, посидиш трохи?

-Ніби в мене вибір є,- пробурчала я. Чоловік ще раз зітхнув і підвівся.

Вони вийшли за двері, а я не знала чим себе зайняти. Пройшлася по кімнаті, заглянула в різні шафки, які ,в своїй більшості, були пустими. Потім повернулась на стілець і дістала телефон. Хотіла зателефонувати на роботу, але передумала і набрала номер брата.

-Ти ще когось завалила?- запитав він після першого гудка.

-Не смішно!- відповіла я.

-Чого тобі? В мене купа роботи, ще і з твоєю справою розбиратись треба.

-От тому я і дзвоню. Щось вдалося дізнатись?

-А що саме тебе цікавить?

-Ну, не знаю. Може які нові обставини з’явилися?

-Може і з’явилися, тобі то це навіщо?

-Костя,- уже сердилася я,- тіло мого чоловіка, хоч і колишнього, знайшла я. Ще хтось намагається підставити мене в його вбивстві. Ти думаєш я можу спокійно сидіти та не цікавитись нічим? Та я божеволію тут!

-Вибач. Ти права. Я навіть уявити боюсь, як ти себе зараз почуваєш.  Дізнався я не багато. В крові Сергія дійсно було снодійне, доза не дуже велика. Схоже прийняв він його мало.

-Так, чай він практично не пив.

-Отож-бо. Але з'явилися нові факти. По фотороботу, зробленому зі слів прибиральниці, поліція опізнала Сергія. Тепер вони ще більше візьмуться за розслідування, адже вияснили, що Олег міг бути причетний до зникнення діамантів у одного антиквара. Ти знала про це?

-Звідки?- дуже натурально відповіла я, адже сказати правду я не могла, не видавши чим я зараз займаюсь.

-Ага. Отже, Олег деякий час працював на одного антиквара, після смерті якого, спадкоємиця не дорахувалась каміння. Підозра одразу впала на Олега, проте його навіть звинуватити не встигли, як знайшли з діркою в грудях. Єво, не подобається мені це все. Я тут поцікавився про цього Олега у знайомого поліцейського, гидкою людиною він виявився. У них у відділку величезна купа заяв на нього, але доказів не вистачало його посадити. Ще, як виявилось, він терся з місцевими кримінальними елементами. Сестричко, коли в справу вступають такі люди, то краще триматись якомога далі від всього. Повір, я знаю про що говорю.