Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

«Це було реаліті-шоу», — каже Нісус. «Роби усе в стилі Данлі. Або просто Dunleavy Style. Вони мали бути речниками круїзної компанії, записувати своє перебування тут і відправляти все назад. Перші п’ять епізодів вийшли в ефір до того, як Сіті втратила зв’язок із «Авророю».

У моєму шоломі лунає клацання, а потім звук.

«Боже мій, тут всюди вогні! Ви бачили басейн?» — запитує високий жіночий голос. У фоновому режимі,Я чую тихе шепотіння розмови. Можливо, інші пасажири?

«Заспокойся, Кетті, не будь таким фанадом». Голос іншої дівчини, нижчий і плавніший, лунає з-поміж шелесту тканини. «Я йду в спа. Я чула, що Лінкс тут».

«Але ти маєш уникати його», — каже перша, Кетті. «Обмежувальний наказ…»

«Він не діє в космосі». Друга дівчина нетерпляче пихкає, і двері зачиняються.

Відео обривається.

«Ходять чутки, що інші епізоди теж були зняті, але так і не вийшли. Їх батько працював адвокатом президента Сполучених Штатів у той час, і його дочки завжди були в центрі уваги через неприємності, які вони спричиняли, або через просування нового бренду…» Він робить паузу. «Наповнювачі для губ? Це… що це?»

«Почекай, це Dunleavy Cosmetics? Ось хто це… був?» — запитує Лурдес. «Ця компанія все ще існує. Мої сестри користуються їхніми речами». Вона виглядає приголомшеною.

«Та сама», — підтверджує Нісус. «Інші брати і сестри зайняли їх місце після того, як вони зникли. Список пасажирів «Аврори» був популярним».

Крім тих, хто був тут, унизу - високопоставлені гості заплатили за проживання прислуги і екіпажу прямо під ними.

На цьому рівні хаос, який ми бачили на палубі екіпажу, повністю відсутній. Ми з Веллером, дотримуючись вказівників на сходах/ліфтах, досить легко пробираємось коридором. Двері стоять, як мовчазні солдати, у довгих, слухняних рядах по обидві сторони проходу, чекаючи своїх наступних наказів у ідеальній готовності.

Веллер простягає руку й хитає однією з дверних ручок, коли ми проходимо повз них.

«Гей», — протестую я.

Він знизує плечима. «Просто перевіряю, ТЛ. Заблоковані».

Але немає жодних вм’ятин чи пошкоджень від того, що хтось намагався зайти чи вийти. Жодних куп стільців чи візків, що плавають навколо як потенційні барикади.

Просто звичайний детрит, якого ви очікуєте — випадкове взуття, валіза або дві, таця для обслуговування номерів, все ще оточена ореолом скла та столового приладдя.

Єдиний незвичайний предмет — довга блискуча мотузка, що ширяє в повітрі, а коли ми підходимо ближче, вона виявляється ослабленим повідком собаки. Діаманти на шкірі вловлюють світло від наших шоломів.

Веллер робить паузу, достатню, щоб вирвати з повітря повідець і запхати його в один із біологічних пакетів.

«Стій», — кажу я.

“Що?” питає він. «Не виглядає, що хтось інший використовує це».

Я хитаю головою. «Покладіть назад».

«Чому?» Веллер незадоволений. «Якщо ви думаєте, що ми можемо не отримати свій відсоток, то чому б не взяти собі щось додатково? Щоб бути впевненим».

«Тому що це пограбування могили, мудак», — шипить Лурдес по каналу зв’язку.

Скрегочу зубами. Я знала, що це буде проблемою. «Веллер…»

Але мої слова згортаються і вмирають, коли ми проходимо повз одну з останніх кімнат.

На дверях і на стіні надряпані слова - неакуратним, нетвердим почерком і вмираючим маркером. Петлі та лінії літер то врізаються, то зникають, як передача, перервана статикою.

“я бачу тебе

залиш мене в спокої”

«Ісусе, — бурмоче Веллер.

Слова досить моторошні. Але від кривавого відбитка руки, розмазаного під словами, як розділові знаки в кінці заяви, мурашки по шкірі починають бігати навіть незважаючи на жару у костюмі.

Повідомлення старе. Не для нас. Якщо довкілля вимкнене, кров замерзла б занадто швидко, щоб хтось міг написати нею повідомлення.

І все таки…

Веллер витрушує з мішка повідець.

«Поспішайте і повертайся до ЛІНИ», — каже Кейн, в його голосі відчувається напруга.

Ми знаходимо центральні сходи в кінці холу.

«Добре, пройдіть цими сходами до атріуму на Діамантовому рівні», — каже Нісус. «Це зона розваг, а потім ви зможете піднятися головними сходами до люксів Платинового рівня і вище. Я думаю, що ми матимемо хороші шанси знайти там щось для нашої претензії. Місток теж у ту сторону».

«Двоє різних сходів?» запитую я.

«Ух, так. Форум вважає, що це мало на меті тонко віддалити перший клас від вищого».

Я пирхаю. Бо цілком впевнена, що гроші зробили це самі по собі, але добре.

Ми з Веллером починаємо підтягуватися сходами через перила, все глибше й глибше заглиблюючись в корабель, і здається, що ми йдемо все далі в стравохід чогось, що ще не вирішило, перетравити нас чи виплюнути назад.

Ми піднімаємося кількома рівнями — кожен просторіший і розкішніший. На Діамантовому рівні більшу частину простору, здається, займає театр. Подвійні двері — зроблені з блискучого полірованого справжнього дерева — стоять відчинені біля входу, і швидкий погляд всередину відкриває море порожніх сидінь з червоними подушками, з відповідними плюшевими шторами по обидва боки чесної сцени.

Але завдяки відсутності сили тяжіння завіси тепер простягаються над сценою горизонтально, як невидимі руки в оксамитових рукавах, що здіймаються, і хапаються за щось недосяжне.

На Платиновому рівні ми знаходимо закриту їдальню — La Fantaisie — одну з кількох на кораблі, каже нам Нісус.

«Ця для гостей Платинового рівня, які вирішили не обідати з приватним обслуговуванням у своїх апартаментах», — каже Нісус.

«Очевидно. Приватна служба така мука в дупі, — бурмоче Веллер.

Це невелика, але елегантна кімната з імпозантною обстановкою прямо за порогом. У просторі домінують прикручені столи та вигнуті дивани в тонких, але дорогих на вигляд відтінках фіолетового, синього та сріблястого. Шпалери в кремово-сріблясті смужки відбивають наші вогні на нас між творами мистецтва в позолочених рамах. Рифлені колони, які, здається, нічого не підтримують — вони навіть не досягають стелі — ще більше додають ексклюзивності; вони позначають межі кожного столу, створюючи ілюзію окремої обідньої зони. Платиновим не хотілося ділитися навіть у спільному просторі. Це схоже на трохи більшу версію їдальні багатої людини, принаймні я так припускаю, я ніколи не бачила такої в реальному житті.

За винятком, звісно, чорних металевих воріт, знятих звідкись й скинутих на підлогу. Ворота пошкрябані й зігнуті всередину, настільки, що вони не притискаються до підлоги повністю, наче хтось чи щось велике намагалося увірватися крізь них сюди.

Я простягаю руку, щоб впевнитися, що плазмовий дриль усе ще прив’язаний до мого костюма.

«Продовжуємо рухатися», — кажу я.

Нарешті, після останнього прольоту сходів, ми досягаємо відкритого рівня нагорі.

«Ого, — каже Веллер.

Я мушу погодитись. Атріум Діамантового рівня — це великий багаторівневий простір, покритий куполоподібною стелею, яка зникає в темряві. Підлога – мармур