Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"

Стукіт двигуна затих, і я залишилася наодинці з тишею, що повільно огортала дім. Мої думки роїлися, мов хмара розлючених ос. Те, що трапилося на кухні, не давало мені спокою. Техьон. Чонґук. Обидва мене ненавидять, я це знаю. Але щось у їхній ненависті ховалося, щось глибше, ніж просто відраза. Наче вони шукали чогось, чого не можуть знайти, а я була тим каменем, об який вони спотикалися кожного разу.

Я підвелася з-за столу, відчуваючи, як всередині закипає лють. Техьон був правий, я дійсно занадто довго була "мишею". Досить. Ніколи більше я не дозволю їм принижувати мене. Я більше не буду мовчати, коли вони вважають мене дурепою, яка нічого не розуміє.

Рішуче піднявшись сходами, я зачиняла двері кімнати, наче закриваючи за собою старе життя. Не буде більше страху. Не буде більше мовчання. А Техьон... Техьон пожаліє, що вважав мене за безвихідну дівчинку. Він і сам не знає, на що я здатна.

День минув швидко. Я намагалася зайняти себе чимось, аби не думати про нього. Але думки поверталися знову і знову. Його очі. Його нахабна посмішка. І те, як він говорив зі мною. А ще цей фальшивий сміх. Чого він хотів? Чого добивався, знущаючись зі мною? Може, його власні проблеми з батьком були джерелом всього цього гніву? Або ж він просто ненавидить всіх навколо, хто не підкоряється його правилам?

Ніч спустилася на місто швидше, ніж я очікувала. Телефон на ліжку вібрував. Повідомлення.

Техьон: «Виходь. Мені треба з тобою поговорити.»

Що це за гра? Хлопець, який щойно намагався принизити мене, тепер хоче поговорити? Я почувалася розлюченою, але водночас цікавість змушувала мене взяти телефон у руки і прочитати повідомлення ще раз. Чому б і ні? Якщо це ще одна спроба принизити мене, я готова.

Одягнувши куртку, я вирушила до виходу. Холодний осінній вітер лоскотав шкіру, але він не був таким крижаним, як погляд Техьона. Його силует вимальовувався біля машини, цигарка жевріла в темряві. Я наблизилася, і його погляд, холодний і важкий, вп’явся в мене.

– Що тобі треба? – не витримала я, зупинившись на безпечній відстані.

Він кинув цигарку на землю і розчавив її носком черевика.

– Ти думаєш, я не знаю, чому ти тут? – його голос був низьким, але сповненим ледь стримуваної агресії. – Ти хочеш зруйнувати все, що в мене є. Я бачу це в твоїх очах.

Я застигла. Його слова боляче різонули, але я не могла відступити.

– Ти взагалі у своєму розумі? Я тут не через тебе, Техьон. І взагалі, що ти знаєш про мене? Ти навіть не намагався дізнатися! – моя лють виривалася на волю.

Він різко підійшов до мене, схопивши за зап’ястя. Його дотик був гарячим, як і той гнів, що палав у його очах.

– Не грай зі мною, Софіє. Ти нічого не знаєш про мене, про нас. І не думай, що я просто так дозволю тобі руйнувати моє життя.

– Я ніколи не намагалася це зробити! – закричала я, намагаючись вирватися, але його хватка лише міцнішала.

– Тоді чому ти тут? Що ти хочеш від мене і моєї сім'ї? – його голос майже переріс у крик.

– Я... Я просто хочу жити нормальним життям! І, чорт забирай, я не збираюся більше терпіти твої приниження! – я зібрала всю свою силу і відштовхнула його від себе.

Він відпустив моє зап'ястя і стояв, мовчки дивлячись на мене. Наче щось змінилося в його очах. Гнів залишився, але тепер там було щось інше... суміш ненависті і зацікавленості.

– Ти не розумієш, Софіє. Ти ніколи не розуміла. Але ти ще зрозумієш, – він промовив це тихо, майже шепотом, але його слова прозвучали, мов загроза.

Я зробила крок назад, відчуваючи, як моє серце скажено б’ється. Він підійшов ближче, і я відчула, як моє тіло напружилося. Його обличчя було занадто близько, його подих торкався моєї шкіри.

– Що ти хочеш, Техьон? – прошепотіла я, не зводячи погляду з його очей.

– Я хочу, щоб ти знала, що гра тільки почалася, – його губи торкнулися мого вуха, змушуючи мене затамувати подих. Він різко відступив, лишаючи мене стояти на холодному вітрі з палаючими від злості і збентеження щоками.

Його силует швидко зник у темряві, і я залишилася одна, стоячи посеред подвір’я, намагаючись розібратися в тому, що щойно сталося.

Я стояла, вдихаючи холодне повітря, намагаючись заспокоїти серцебиття. В голові крутилися уривки нашої розмови, щораз болючіше стискаючи груди. Техьон. Він ненавидить мене. І що найбільше болить – я навіть не можу його за це звинувачувати. Якщо вже на те пішло, і я б ненавиділа себе, якби могла бачити цю ситуацію з його боку.

Моя мати... Я завжди відчувала, що щось із нею не так. Вона була жінкою, яка вміла підлаштовуватися під людей, маніпулювати їхніми почуттями так тонко, що вони й не помічали, як ставали маріонетками в її руках. Вона усміхалася, коли потрібно було показати любов, але за цією усмішкою завжди ховалася якась холодна порожнеча.

Я завжди думала, що це проблема лише наших відносин, але коли ми переїхали до цієї сім'ї, я побачила, що вона не змінюється. Вона і тут – та ж сама, лише тепер її ціль інша. Вона хоче зламати все, що пов’язано з Техьоном, його життям, його батьком.

Я підійшла до входу, сповнена рішучості. Сьогоднішня розмова з Техьоном розбурхала все те, що я намагалася поховати всередині себе. Я більше не могла жити в цьому постійному напруженні. Я більше не могла вдавати, що не бачу, як вона ламає життя людей навколо, як вона знищує все, до чого торкається.

Мати була в вітальні. Вона сиділа з келихом вина, переглядаючи якісь безглузді журнали. Її вигляд — такий спокійний, наче все в цьому будинку йде ідеально, наче вона не є коренем усіх проблем. Я зупинилася біля дверей, намагаючись зібрати думки докупи, але мої почуття просто вибухнули.

– Нам потрібно поговорити, – мої слова прозвучали гостро, а вона навіть не підняла очей від журналу.

– Тільки не зараз, Софіє, – промовила вона звично зневажливим тоном. – У мене важливий день.

Я підійшла ближче, не відступаючи.