Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Щось… трапилося, сер?

– Так, – коротко кинув я. – Де телефон?

– Але нічого… нічого страшного, сер?

– Стався нещасний випадок, – пояснив я ухильно, – і дехто постраждав. Мені негайно треба подзвонити.

– А хто постраждав, сер?

На її обличчі так і читалася напружене зацікавлення.

– Міс Баклі, Меґґі Баклі.

– Міс Меґґі? Меґґі? Ви певні, сер… ну, тобто… що це таки дійсно міс Меґґі?

– Цілком, – відказав я. – А що?

– О! Ні, нічого… Я просто… подумала… що це могла бути якась інша леді… Можливо… місіс Райс…

– Послухайте, – урвав її я, – то де телефон?

– Тут, сер, – ось у цій кімнатчині. – Покоївка відчинила для мене двері і вказала на апарат.

– Дякую, – видобув я і, помітивши, що та схильна затриматися, докинув: – Це все, що мені потрібно, дуже вдячний.

– Якщо ви хочете викликати доктора Ґрема…

– Ні-ні, – сказав я. – Це все. А тепер, прошу, йдіть.

Еллен неохоче залишила мене – так неквапливо, як тільки наважилася. Найвірогідніше, зібралася підслуховувати під дверима, але цьому я зарадити не міг. Невдовзі вона, зрештою, і так дізнається про все, що відбулося.

Зв’язавшись із поліцією, я виклав суть справи. А відтак, уже з власної ініціативи, знайшовши в телефонному довіднику потрібний номер, подзвонив доктору Ґрему, про якого згадала покоївка. Так чи інак, а в мене склалося враження, що Нік медична допомога не завадить, нехай навіть лікар і був безсилий зробити щось для бідолашної дівчини, яка лежала знадвору. Той пообіцяв прибути негайно, тож я повісив слухавку і знову вийшов у коридор.

Якщо Еллен і підслуховувала під дверима, то спромоглася зникнути напрочуд оперативно. Бо я, вийшовши з кімнатчини, не побачив нікого. А коли знову зайшов до вітальні, то виявив, що Нік намагається напівзвестися.

– Ви часом… не могли б мені принести… краплю бренді?

– Звісно.

Я поспішив у їдальню і, знайшовши необхідне, повернувся. Кілька ковточків привели дівчину до тями, і на її щоках знову проступив рум’янець. Я поправив подушку в її узголів’ї.

– Усе це… так жахливо. – Нік Баклі затремтіла. – Скрізь… на кожному кроці…

– Знаю, серденько, знаю.

– Ні, ви не знаєте. Звідки вам знати? Все це так… по-дурному. Якби лише загинула я… от усе б і скінчилося…

– Не треба так побиватися, – сказав я їй.

А та лише хитала головою, знову й знову повторюючи:

– Ні, ви не знаєте! Не знаєте!

А відтак раптом розридалася, тихо та безутішно, захлипала, наче дитина. Я подумав, що так, певно, буде для неї найкраще, і не став заважати їй виплакатися.

Коли потік її перших – найпекучіших – сліз трішки вщух, я, підійшовши нишком до вікна, визирнув назовні. До мене вже кілька хвилин долинали чиїсь розпачливі голоси. Зараз позбігалися всі присутні, півколом обступивши сцену трагедії, а Пуаро, наче якийсь химерний вартовий, не давав їм підходити.

Спостерігаючи за всім цим, я побачив, що газоном простують дві постаті у формі. Поліція вже прибула.

І я тихенько повернувся на своє місце коло дивана. Нік звела на мене заплакане лице.

– Я часом не повинна щось робити?

– Ні, серденько. Пуаро сам про все подбає. Залиште це йому.

Вона хвилину-другу помовчала, потому сказала:

– Бідолашна Меґґі. Нещасна, люба горопашка Меґґі. Вона, добра душа, і мухи ніколи в житті не скривдила. Щоб таке – і сталося з нею. Мене не полишає відчуття, наче я сама її вбила, ось так підставивши під удар замість себе.

Я зажурено похитав головою. Як рідко нам вдається передбачити майбутнє! І коли Пуаро домагався від Нік, щоб вона запросила подругу, як мало він думав про те, чи не підписує цим смертний вирок якійсь незнайомій дівчині.

Ми сиділи й мовчали. Мені до болю кортіло дізнатися, що відбувалося знадвору, але, неухильно виконуючи вказівки Пуаро, я не полишав свого посту.

Здавалося, минуло багато годин, доки двері нарешті відчинилися, і до кімнати ввійшли Пуаро разом з інспектором поліції. З ними з’явився і ще один чоловік, у якому я розпізнав доктора Ґрема. Той одразу ж підступив до Нік.

– Ну, як почуваєтеся, міс Баклі? Для вас це, поза сумнівом, страшенний шок. – Тут пальці лікаря лягли на її пульс. – Могло бути гірше.

Він обернувся до мене.

– Ви щось давали їй?

– Трішечки бренді.

– Я в нормі, – відважно промовила Нік.

– Здатні відповісти на кілька запитань, еге ж?

– Звичайно.

До неї, делікатно кашлянувши, підійшов поліцейський інспектор. Дівчина привітала його примарною посмішкою.

– Цього разу жодних порушень дорожніх правил, – сказала вона.

І я здогадався, що ці двоє давні знайомі.

– Усе це просто жахливо, міс Баклі, – промовив інспектор. – Мені страх як шкода. Тут ось містер Пуаро, чиє ім’я мені добре відоме – і я, поза сумнівом, пишаюся тим, що він працюватиме з нами, – стверджує, що, на його переконання, у вас нещодавно стріляли на території готелю «Маджестик»…

Нік кивнула.

– Я думала, що то оса, – пояснила вона, – але, як виявилось, помилялася.

– Ну а до того з вами трапилося кілька досить прикметних випадків?

– Еге… принаймні дивним було те, що вони сталися ледь не поспіль.

І вона коротко розповіла про всі події.

– Ясно. А як вийшло так, що цього вечора на вбитій виявилася ваша шаль?

– Ми пішли в дім одягтися, бо добре змерзли, милуючись феєрверком. Шаль я залишила тут, на дивані. Відтак піднялася нагору й накинула ось цю хутряночку, вона легенька, з нутрії. А ще зайшла в кімнату місіс Райс – це моя подруга – і прихопила накидку й для неї. Онде вона валяється – на підлозі, біля вікна. Аж тут Меґґі гукнула, що не може знайти свій жакет. Я сказала, що він, мабуть, унизу. Вона спустилася і крикнула мені, що й досі його не знаходить. На це я припустила, що його, певно, забули в машині (Меґґі шукала твідовий, дорожній жакет, бо вечірнього, хутряного, не мала), і запропонувала їй один зі своїх. Але вона гукнула, що не варто, мовляв, візьме натомість мою шаль, якщо мені не треба. Я їй на це: «Звичайно, бери, та чи не буде тобі холодно?» А вона мені: «Ну ні, навряд чи – як порівняти з нашим Йоркширом, у вас тут