Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

прийомі, котрим раптом не знайшлося, що сказати одне одному. Зате на наступній сторінці — овва! — яких змін зазнала та вітальня, оздоблена завдяки шляхетним мистецтвам меблювання, шпалерництва й драпірування! Тепер ця охайна нова квартира заманила до себе на відпочинок з десяток модно вбраних леді та джентльменів, котрі набиралися в ній сил, вишукано повідкидавшись на спинки фотелів, або прогулювались по увитій лозами оранжереї, що дивовижним чином опинилася по інший бік скляних дверей. Мораль, як її пояснив м-р Дролайт, полягала в тому, що коли м-р Норрелл воліє завоювати нових друзів у справі відродження англійської магії, то неодмінно мусить обзавестися якомога більшою кількістю скляних дверей у своєму домі.

Під настановою м-ра Дролайта м-р Норрелл опанував уміння віддавати перевагу багрянцю картинних галерей над респектабельною темно-зеленою барвою своєї юності. В інтересах новочасної магії природні матеріали будинку м-ра Норрелла зникли за фарбою та лаком, вдаючи тепер із себе те, чим вони не були, немов лицедії на сцені. Тиньк замалювали під дерево, а дерево — під інші сорти дерева. І коли дійшло до підбору кандидатів для першого прийому у вітальні, певність м-ра Норрелла в смаку м-ра Дролайта була вже такою непохитною, що вибір столових приборів доручили йому і тільки йому.

— Ви не пошкодуєте, наймиліший сер! — вигукнув Дролайт. — Власне, не минуло й трьох тижнів, як я був добирав посуд для герцогині Б***, котра сказала, що за все своє життя чарівнішого не бачила, тільки-но уздріла мій вибір!

Якось одного яскравого травневого ранку м-р Норрелл сидів у вітальні місис Літтлворт на Вімпоул-стрит. Поміж інших гостей були м-р Дролайт і м-р Ласеллз. М-р Ласеллз узагалі безміри вподобав товариство м-ра Норрелла і був другим найбільшим його другом, хоча й плекав його увагу з цілковито іншою метою. Адже м-р Ласеллз — людина розумна й цинічна — вважав, що немає нічого сміховиннішого від старого вченого джентльмена, котрий увірував у власну здатність чарувати. Відтак м-р Ласеллз із великим задоволенням та за будь-якої нагоди розпитував м-ра Норрелла про магію просто задля розваги.

— І як вам Лондон, сер? — спитав він.

— Не подобається, — відповів йому м-р Норрелл.

— Мені прикро це чути, — зізнався м-р Ласеллз. — Знайшли інших магів-побратимів поговорити?

М-р Норрелл насупився та відказав, що не вірить у їх існування в Лондоні, а якщо вони тут і є, то він їх відшукати не зміг.

— О, сер! Тут ви якраз помиляєтеся! — вигукнув м-р Дролайт. — Вас якнаймерзенніше ввели в оману! У нас в Лондоні є маги! Так! Щонайменше сорок! Ласеллзе, погодьтеся, в нас же сотні магів по всьому Лондону. Мало не на кожному перехресті стоять. Містер Ласеллз та я радо познайомимо вас із ними. В них є такий собі наче король, якого вони звуть Вінкулюсом — високий і обшарпаний, ніби опудало, засідає навпроти святого Христофора-ле-Стокса[41] у маленькій, забрьоханій будці із брудною жовтою завіскою. Якщо заплатити два пені, він провіщає майбутнє.

— Вінкулюсове ворожіння — суцільна халепа, — засміявся м-р Ласеллз. — Мені він уже напророчив, що я втоплюся, збожеволію, що все моє майно згине в пожежі, а рідна донька через свою клятість завдасть мені великої шкоди в моїй старості.

— Буду радий супроводити вас, сер, — проказав Дролайт м-ру Норреллу. — Залюбки сходжу до Вінкулюса.

— Стережіться, сер, — якщо надумаєте йти, — попередила місис Літтлворт. — Дехто з цих чоловіків наганяє неабиякого жаху. Одного разу Крукшенки[42] привели до себе додому такого мага (справжнісінького нечупару), щоб той показував гостям фокуси, але потім з’ясувалося, він нічогісінько не вміє, то й платити йому хазяї відмовилися. Маг страшно розлютився і заприсягся — раз так! — перетворити їхню дитину на відерце для вугілля; Крукшенки перелякалися, бо ніяк не могли знайти своє немовля. Але ж і нових відерець також ніде не було видно — тільки старі, їм відомі. В домі все перевернули догори дриґом, місис Крукшенк мало не вмерла з тривоги, для неї вже послали по медика, аж раптом на порозі з’явилася нянька, котра, виявляється, носила показати дитинку своїй матері на Джеймс-стрит.

Попри спокуси м-р Норрелл все ж таки відхилив щиросердну пропозицію м-ра Дролайта сходити з ним подивитись на жовту ятку Вінкулюса.

— А що ви думаєте про Короля Крука, містере Норрелле? — жваво поцікавилася місис Літтлворт.

— Нічого. Про цю особу я ніколи не думаю.

— Невже? — озвався м-р Ласеллз. — Я, звісно, перепрошую, містере Норрелле, але це аж надто дивна заява з вашого боку. Мені вперше випадає бачити мага, котрий би зізнався, що не вважає Чорного Короля найвидатнішим від усіх чарівників — магом par excellence![43] Якби він захотів, то виплутав би з кущів глоду самого Мерліна, поставив старого джентльмена на голову і вернув потім на місце[44].

На те м-р Норрелл змовчав.

— А й справді, — не замовкав м-р Ласеллз, — ну, от який авреат міг би з ним позмагатися? Із Королем у всіх можливих світах[45]? Що мав під своєю рукою цілі лицарські дружини людей та фейрі на виконання своїх наказів? І чарівні ліси, які переходити з місця на місце? Я вже мовчу про його довгий вік (триста років на престолі), дарма що навіть під кінець він мав подобу (нехай уявну) молодого чоловіка?

На те м-р Норрелл змовчав.

— Хіба що, на вашу думку, ці всі історії — облуда? От я не один раз чував, ніби Короля Крука насправді ніколи не існувало. Ніби це взагалі був не один маг, а кілька, що жили один за одним і мали схожу зовнішність? Можливо, такої думки притримуєтеся й ви?

Складалося враження, що м-р Норрелл радо би відмовчався і цього разу, але питання, поставлене м-ром Ласеллзом упрост, позбавило його такої можливості.

— Ні, — нарешті промовив він, — я впевнений, Король Крук достоту існував. Та його вплив на англійську магію я інакше як прикрим не назву. Чари його були украй згубними, тож я був би вкрай утішений, якби спогади про нього заслужено пішли в непам’ять.

— Розкажіть нам тоді про своїх прислужників-фейрі, сер, — запропонував м-р Ласеллз. — Їх можете бачити тільки ви? Чи й інші люди також?

М-р Норрелл засопів і відповів, що не має таких прислужників.

— Невже нікого? — аж скрикнула з подиву леді в платті гвоздичного кольору.

— А ви мудрець, містере Норрелле, — проказав м-р Ласеллз. — Справа Таббса проти Старгауса — добре застереження кожному магу[46].

— Містер Таббс не був магом, — заперечив м-р Норрелл. — І я ніколи не чув, щоб він на це звання претендував. Та навіть якби виявилося, що він — наймогутніший