Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Здивований чоловік, радіючи, що я вмію грати на піано, попросив мене щось зіграти, щоб він разом з другом щось скомпонували.

     — Я Мурат. З Туреччини. — Радісно заявив він, — а це мій друг. Він з Грузії.

     — Фома. З України.

     Я почав тиснути на клавіші.

     — Яка тональність?

     — Мі мінор.

     Я перебирав октавами, чоловіки тягли ноти. Струни вібрували по самим нервам. Турок заводив наш музичний апарат, і після кожної мелодії ми знову і знову приймалися грати нову. Ще мелодійнішу, ще яскравішу. Змінювали тональності та ритм, але в кожній октаві лишався запал. Тут душа вирувала наповну в наших серцях, які не бились, але відігравали в такт наших мелодій, раз за разом вдаряючи на різні ноти одного і того самого багаття. І горіло воно не від щастя, але від любові.

     Я програв може мелодій 20 поки турок попросив паузи, і наблизившись, попросив зіграти щось для мене. Я відступив.

     Натиснувши на перші акорди, я відразу зрозумів, про що зайшла мова. Це була пісня українського гурту «Океан Ельзи». Після вступних акордів, він зупинився.

     — Знаєш цю пісню?

     — Авжеж знаю.

     — Тоді підспівуй. Бо я тільки ноти знаю.

     Проспівавши перші два рядки, силует на який я досі не зважав, що сидів поруч за столом — вступив зі мною в такт. Це була вродлива дівчина, яка змушувала мене притлумлювати баритон, щоб чути її милий тенор. Вона не співала надто гарно. Але краса була в її дівочості.

     Ми відспівали пісню. В кімнаті зʼявилось безліч грузинів. Всі вони прийшли подивитись на скрипаля і його друга.

     Вчасно зійшовши з музичного потягу, я вийшов знайти Лязата. У сусідній кімнаті він спілкувався зі своїми друзями, які теж тут розважались. Він був вже під градусом, тому я зрозумів, що нам скоро потрібно буде повертатись в гуртожиток. Як дивно, — подумав я. — Тут і комендантської години немає.

     — Привіт.

     — Привіт. Я бачила як ти грав. Багато мелодій знаєш?

     — Тільки ті, що ти чула.

     — Але ж як дивно зустріти українця в колі іноземців, які провадили тут українську творчість на піаніно.

     — Дуже дивно. Гадаю ще дивніше ніж те, що в пʼятницю ти сидиш одна в барі і працюєш, замість того, щоб відпочити.

     — Дипломну пишу. Часу не так багато лишилось, тож мушу поквапитись.

     Я запропонував їй випити елю, на що отримав відмову. Тоді вона представила мені свої роботи. Вона цікавилась, і всіляко просувала власну мануфактуру. Її фільми були про любов. Про життя і смерть, але як і в будь-якого іншого митця якого я зустрічав, вона мала жирні нотки антивоєнного характеру. Я не міг сказати, що мені сильно подобались її вподобання. Але я відчував як все те, що досі мені було нецікавим — тхнуло за закритими дверями невідомого співучостю, — ставало мені небайдужим.

     Повітря стало теплішим, і емоції, які досі не існували — просочились в очах невидячого. Що це? Невже це те саме почуття?

     — Я Аня до речі.