Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

У палаті був окремий туалет з умивальником, і всі троє миттєво заскочили туди.

— Доброго ранку, хворий, як наші справи? — почули вони приглушений дверима голос медсестри.

— Здрастуйте, тітко Олю, — почули вони Артемонів голос. — Добре сьогодні, ноги майже не болять.

— Ну й добре, ставимо градусник.

Коли медсестра пішла, розмова продовжилася:

— Розумієш, Артемоне, по-перше, Дизель і досі вважає, що тільки ти можеш впізнати його, не враховуючи Барбоса, звісно. А по-друге, він учора, коли втік, дещо дуже недобре сказав. Ми думаємо, він сюди заявиться, щоб завершити справу.

— Тобто? — не зрозумів Артемон.

— Ти що, тупий? — не витримав Михові політеси Рудик. — Замочити тебе заявиться, що ж тут незрозумілого?

— Нічого собі… — промимрив Артемон.

— Ти не бійся, тому ми й прийшли сюди, — Льоха підбадьорливо поплескав по грудях хворого, і той скривився від болю. — Ой, вибач…

— До тебе відвідувачів уже пускають? — запитав Миха.

— Учора мама приходила.

— Отже, впускають.

— Ти ходити можеш? — запитав Рудик.

— У мене ж обидві ноги переламані, рука і ще ребро…

— Ого, — шанобливо пробурмотів Льоха, — це круто! Але нічого… Видужаєш!

— Виходить, рухатися ти зовсім не можеш? — Миха ще раз уважно оглянув палату.

— Не-а, геть-чисто не можу.

— А зубна паста тоді навіщо?

На тумбочці лежали мило, тюбик зубної пасти, зубна щітка й пакунок з добірною вишнею.

— Мама учора принесла.

— Та-а-а-к… — протягнув Миха, почухав потилицю й хижо посміхнувся. — Рибалимо далі. — І потягнувся до тумбочки.

* * *

Близько восьмої години ранку Дизель стояв біля лікарняного ґанку. Дарувати Жучці зраду він не збирався, тим більше, що результатом цієї зради став Барбосів арешт. Але навіть не це було головним. Головне полягало в тому, що Жучка знав його на обличчя. У Барбосі Дизель був упевнений, а Жучка… Цей здасть його відразу ж, щойно оклигає після наїзду. Не суцільний же він ідіот, утямить, хто його збив! Співставить час дзвінка й наїзду… І навіть якщо він не бачив за кермом Дизеля, все одно йому кранти! Це вже спроба вбивства, і термін за це світить неабиякий!

Де шукати Жучку? Або в хірургії, або в травматології, це зрозуміло. Запитати у реєстратурі він не може з однієї простої причини: не знає, як Жучкове прізвище, навіть як звуть, і то не знає. Жучка або Бетмен — інших імен вони не вживали. І все ж, треба якось викрутитися.

— Пробачте, в яке відділення у вас кладуть тих, хто потрапив під машину? — чемно запитав він у медсестри. Він нахилився так, щоб обличчя затуляв напис на склі «Реєстратура».

— Можуть до травматології, а можуть і до хірургії… В залежності від характеру травм, — відповіла медсестра.

— Кілька днів тому до вас хлопчика поклали…

— Костю Печерицю? Він у травматології, у дванадцятій палаті.

— Велике спасибі, — ввічливо сказав Дизель.

Розділ 12

Коли медсестра зайшла до палати, там усе було як завжди. Артемон здоровою рукою подав їй градусник:

— Нормально, тітко Олю, тридцять шість і шість.

— Це добре, Костик, виходить, почав видужувати. Ось дивись, і синці на обличчі вже блякнуть потроху. Ще кілька днів — і зовсім зійдуть. Кістки в тебе молоді, скоро зростуться, отже, за тиждень-півтора тебе випишуть. У футбол ти, звичайно, ще місяці зо два грати не зможеш, але в школу запізнишся не більше, ніж на тиждень.

— Спасибі, тітко Олю.

— І краще на всі боки дивися, коли дорогу переходиш!

— Обов’язково, тітко Олю.

Нарешті, медсестра вийшла з кімнати, і з вбиральні миттю вискочили хлопці.

— Все, обходи закінчилися, чи ще хтось прийде? — запитав Миха.

— Ну… щоденний обхід об одинадцятій, а до цього… Начебто нікого не повинно бути.

— Це добре. Тоді починаємо.

* * *

Восьма ранку. Дизель піднімався сходами на другий поверх. Він ішов, нашорошено позираючи то вниз, то вгору. Поки все було тихо. В цей час у лікарні відвідувачів не було, а персонал був зайнятий зміною чергування. Отже, він розрахував усе правильно.

Ось і двері з написом «Травматологія». Він нишком прочинив двері — в коридорі тихо й відлюдно. Ураз спітнілою рукою Дизель намацав у кишені ножа з викидним лезом. Трохи тремтіли ноги: вбивати ось так, ножем, йому доведеться вперше.

— Він заслуговує! — накручував сам себе Дизель. — Через нього сів Барбос! Я вчиню шляхетно, я не вбивця, я месник!

Як він себе не напучував, дрижаки в ногах не вгавали, але він усе вперто простував коридором, поглядаючи на номери палат, зроблені з червоних скелець. Ось і палата номер дванадцять. Він поклав руку на ручку, і та легко подалася вниз, двері відчинилися. У палаті стояло два ліжка, зайняте було тільки одне, те, що біля вікна. Вікно запнене фіранками, а на вулиці було похмуро, тому в палаті панувала напівтемрява. Дизель вихопив ніж, клацнуло пружинне лезо. Він зробив крок уперед:

— Гей, Жучко! — промовив він захриплим голосом.

* * *

Костянтин Іванович прокинувся в пречудовому настрої. Лікар сказав, що якщо сьогодні кардіограма буде добра, його випишуть додому. На роботу, звичайно, ходити ще не можна, але він бодай буде вдома. Лікарня набридла йому до чортиків. До сніданку він вирішив провідати Костю Печерицю. Хлопчиськові не пощастило: потрапив під машину, але, з іншого боку, все-таки залишився живий. Він швидко одужував: синці майже зійшли, Костя перестав кривитися від болю і навіть уже намагався сідати в ліжку. Географ приходив до нього постійно, змушував робити фізичні вправи, помалу-потроху рухати руками і ногами, стискати пальці, рухати здоровою рукою. Спочатку це було зовсім непросто. Кожен рух спричиняв біль у переламаному тілі, але молодість і час робили свою справу. Вчора Костя навіть усміхнувся, а це вже була чимала перемога. Просто перед Костянтином Івановичем у дванадцяту палату зайшов кремезний хлопець з короткою стрижкою. За кілька секунд географ почув жахливий крик:

— А-а… А-а-а-а! Допоможіть!

Він метнувся до дверей, з сестринської вискочили обидві медсестри й, побачивши географа, який квапливим кроком майже біг у напрямку палати номер дванадцять, самі припустили туди ж.

* * *

— Жучко! Ти чуєш мене? — і він зробив ще один крок у бік ліжка, на якому лежав той, кого він прийшов позбавити життя.

Ковдра повільно відкинулася, і до нього повернулося білісіньке, немов аркуш, обличчя, вкрите моторошними багряними згустками крові.

— Дизелю, — проказав небіжчик повільно, глухим голосом, — навіщо ти вбив мене, о Дизелю?

Дизель затремтів. У цей час ліжко, на якому лежав Жучка, затрусилося й почало повільно підніматися. В Дизеля вирячилися очі, волосся