Читати книгу - "Майстри часу: Осяяння творчості, Діана В"

Сонце проникало крізь вікна майстерні, заповнюючи її теплом і тишею. Герої стояли разом, відчуваючи, що їхній шлях завершується. Світло ключа в руках Тараса стало слабшим, але не згасало повністю — тепер воно відчувалося як внутрішнє сяйво в їхніх серцях.

— Ми завершили свою частину історії, — сказав Тарас, обводячи поглядом друзів. — Але наші місця — у наших власних часах. Там, де ми зможемо продовжити створювати те, що залишить відбиток у майбутньому.

Марія обережно торкнулася своєї палітри, яку тримала в руках. На її обличчі з’явилася замислена усмішка.

— Там, де я була, я побачила стільки кольорів і світла. І навіть у темряві була краса. Я маю повернутися, щоб передати це через свої картини. Це мій голос.

Олена підійшла до свічки, яка горіла спокійно, і торкнулася її полум’я, не боячись.

— Кожен із нас несе світло, — сказала вона. — Але кожне світло має горіти у своєму часі. Ми виконали своє тут, і тепер настав час повернутися додому.

Леся, стискаючи в руках скельце, що досі переливалося всіма кольорами веселки, подивилася на нього, немов воно було символом усього пережитого.

— Але це не зникне, — сказала вона. — Наші дії залишаться тут. Можливо, як частина майбутнього, яке колись знайде хтось інший.

Тарас підняв ключ, і його світло запалилося востаннє, розливаючись по кімнаті. Простір навколо почав змінюватися: речі розчинялися у сяйві, і герої відчули, як щось непомітно змінюється всередині них.

Коли Марія розплющила очі, вона стояла у своїй студії. Полотно, яке вона залишила недописаним, тепер здавалося чистим, готовим до нового початку. Вона подивилася на палітру, яка лежала на столі, і посміхнулася. Там, у центрі, лежав маленький уламок кольорового скла.

— Невже це був лише сон? — прошепотіла вона, торкаючись скельця. Воно м’яко світилися, як нагадування про пережите.

Тарас опинився у своїй майстерні, серед недописаних картин і розкиданих фарб. Він узяв пензель і, подивившись на біле полотно, почав малювати. Картина, яка виникала перед його очима, зображала дивний світ — поєднання світла й тіней, кольорів і темряви.

Леся, повернувшись у свою майстерню, тримала скельце в руках. 

Олена запалила свічку у своєму домі й поставила її на підвіконня. Полум’я тремтіло, але не згасало.

— Світло завжди має місце, щоб горіти, — сказала вона, дивлячись на зоряне небо за вікном.

Кожен із них повернувся у свій час і своє місце, але частина їхнього спільного досвіду залишилася з ними назавжди. Світ, у якому вони були, залишив їм не лише спогади, а й натхнення творити далі.

І поки їхні руки працювали — малювали, складали, писали — вони знали: кожна їхня дія, кожен витвір мистецтва створює новий світ, у якому світло завжди перемагає темряву.

Кінець