Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Ми підходили до лавки біля колишнього сільського клубу, на якій завжди збиралися вечорами — лавки, яка бачила безліч любовних історій і слухала тисячі пісень під гітару.

  — Опа, кого я бачу! Проходьте, розповідайте, яким вітром вас занесло? — звернувся до мене Данило.

  — І тобі здрасті, — сухо відповіла я. “О боже, як він мене вже дратує, лише привітавшись.” — Привіт усім! Чим тут займаєтеся? — звернулася я до інших.

  — Граємо в карти, хочете приєднатися? — запитала Оля.

  — Давайте, все одно більше нема чим зайнятися, — згодилася я.

  Торік ми часто грали в карти, іноді на бажання, іноді просто так, для інтересу. Сьогодні грали на бажання: хтось кукурікав, хтось танцював, хтось співав пісні, хтось носив усім яблука з сусідського саду. Усім було весело, всі сміялися й жартували. Я хоча й посміхалася, але в душі було сумно. Я була трохи засмучена й продовжувала думати про Максима. Дві години пролетіли дуже швидко. Довелося повертатися додому. “Нарешті,” — подумала я, — “вони мене так втомили за сьогодні. Може, це дається взнаки довга дорога сюди.”

  Наступні кілька днів для мене були нудними. Все було, як за сценарієм: вранці прокидалася, приводила себе в порядок, їла, потім допомагала бабусі по господарству. В обід любила почитати в саду якусь книжку. Я вже прочитала всі книги зі шкільної літератури, цього разу взяла з собою “Анжеліку” — цікава книга. Так хотілося бути схожою на неї: пристрасною, непередбачуваною, норовливою і рішучою. А стосунки з Максимом хотілося, щоб були такими ж, як у неї з чоловіком — стільки пристрасті та романтики. А ввечері виходила в ту саму нудну компанію.

  Сьогодні була неділя, але я прокинулася трохи раніше. Було якесь дивовижне відчуття й передчуття, що сьогодні станеться щось особливе. Я вирішила прогулятися до саду. Ранкова прохолода, спів птахів і тиша, яка панувала навколо, навели мене на думку, що варто зранку почитати. Так захотілося знову поринути у світ пригод і романтики. Натхненна цією ідеєю, я пішла за книгою.

  Проходячи повз кухню, я почула неймовірний аромат бабусиних пиріжків. Тільки вона вміла смажити пиріжки з вишнями такими ідеальними й божественно смачними. Мабуть, саме через такі пиріжки й виник вислів “розлітаються як гарячі пиріжки”. Я не стрималася й забігла на кухню, схопивши два пиріжки.

  — Стій, вони гарячі! Сядь нормально, поїж, ось і парне молоко попий заодно. Чого ти зі столу хапаєш? — прикрикнула бабуся.

  — Та я так, — відповіла я і побігла до саду.

  “Так хочеться швидше почитати, нарешті вони одружаться. Цікаво, що буде з ними далі?” — думала я про героїв книги, сідаючи на лаву в саду. Я жадібно ковтала кожен рядок, приміряючи стосунки головних героїв на своє ставлення до Максима. Я навіть не помітила, як читання книги поступово перетворилося на спогади про перше освідчення Максима і наш перший поцілунок.

  ***

  Роком раніше.

  Літній вечір. Ми сиділи біля клубу на лавці. Як завжди, говорили про все і ні про що. Але раптом Віра завела розмову про кохання — своїм диким і трохи нахабним способом. Вона вміла робити це так, щоб привернути до себе увагу. Сестра почала чіплятися до Максима: то стукне його, то смикне за рукав.

  —  Чого ти до мене пристала, а? Скажи, — розлючено запитав Максим. — Ти мені вже набридла, відчепися, бо стукну зараз.

  — Чому ти на мене кричиш? — обурено відповіла Віра, але, побачивши, що публіка чекає на продовження “вистави”, додала: — Може, я так заграю з тобою, бо люблю.

  — А я, може, тебе не люблю. Відчепись, я іншу дівчину люблю.

  — Яку? Яку? Скажи, ну скажи! — цікавість розпирала її.

  — Не скажу.

  — Скажи, я тебе прошу, — Віра продовжувала випрошувати, мов заінтригована глядачка.

  “Скажи, скажи,” — підхопили інші. Усім стало цікаво, і раптом у повітрі зависла тиша. Було чутно лише подих деяких присутніх.

  — Ну гаразд, ви всі мене дістали. Скажу. Я… люблю…

  — Та говори вже швидше, а то я засну, — з нетерпінням сказала Віра, демонстративно позіхнувши.

  — Я… люблю… Лелю, — нарешті вимовив Максим. “Не так, не так я хотів освідчитися. Навіщо вона мене змусила все зіпсувати,” — думав він. Але відступати вже було пізно, тож він додав: — Ти будеш зі мною гуляти?

  Це був грім серед ясного неба. Я не очікувала почути це від нього. І від Віри я не чекала такої поведінки. Навіщо вона його провокувала, знущалася? І ми тільки підігравали їй. Що мені тепер із цим робити? Щоки палали, серце шалено билося. Це було моє перше зізнання в коханні, але воно було якимось ніяким. А де романтика? Де метелики в животі? Де все те, про що розповідали однокласниці? Сльози почали текти по щоках. Я не плакала — просто сльози котилися самі собою. Я не розуміла, чи це від радості, що мені нарешті хтось зізнався в коханні, хоч і так незграбно, чи від сорому. Було відчуття, що наді мною просто жартують і сміються всі навколо. У цей момент я була готова вбити Максима. Але в голові відразу виник підступний план помсти: “Якщо він ще раз запропонує зустрічатися, я погоджуся і буду знущатися з нього. Але як — ще не знаю, розберуся в процесі,” — подумала я і почала трохи заспокоюватися.

  — Максим, ти, напевно, козел або просто прикидаєшся, — почала Віра, побачивши, що перегнула палицю. — Ти її не кохаєш. Якби по-справжньому кохав, не сказав би це при всіх. Так кажуть тільки ті, хто хоче облити дівчину ганьбою.