Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Ні, я її по-справжньому люблю! — заперечив Максим.

  — А я вам не заважаю? — промовила я крізь сльози.

  — Ну що, ти будеш зі мною гуляти? — повторив Максим своє питання.

  Я проігнорувала його, вдала, що не чую. Усі з завмиранням чекали, що буде далі.

  — Леля, ну я питаю, ти будеш зі мною гуляти? — знову повторив він.

  — Я поки не знаю. Скажу тобі завтра, — ледь видихнула я. Я ледве стримувала істеричний сміх, за яким би пішли сльози й справжня істерика. Але цього я зовсім не хотіла, бо натовп чекав на продовження шоу. Я не збиралася дарувати їм таке задоволення.

  — Добре, я чекатиму.

  “Чекай, може, й дочекаєшся,” — подумала я.

  Вечір був зіпсований. Мені захотілося швидше додому. Я вмовила брата, і ми пішли назад. Дорогою йшли мовчки. Я тихо схлипувала, але мовчала, намагаючись заспокоїтися, щоб бабуся не помітила й не почала розпитувати. Брат теж мовчав. Йому було шкода мене, він хотів допомогти, але не знав як. У такій ситуації ми обоє були вперше.

  Коли ми вже підійшли до будинку, я сказала:

  — Ніколи так не роби з дівчиною. Це боляче.

  — Може, набити морду Максимові? — запитав він.

  — Ні, не треба. Я сама розберуся. Але пропозиція хороша, — пожартувала я. У скрутних ситуаціях я завжди любила жартувати — це мене заспокоювало.

  Тієї ночі я не спала. Я постійно прокручувала нашу розмову в голові, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі.

  Вдень я сиділа на лавці в саду з книгою, але читати не хотілося — у голові було надто багато власних думок, ще було над чим міркувати. До мене підійшла Віра.

  — Ну що, ти вирішила, що відповіси Максиму? — запитала вона, намагаючись першою дізнатися, яке я прийняла рішення.

  — Ні, поки що ні, — впевнено відповіла я.

  — Та чого ти тягнеш? Подумай сама. Через пару днів приїде Павло — я буду з ним, ти будеш з Максимом, а Данилу когось знайдемо. Ну хіба не чудово? — почала фантазувати Віра.

  — Навіщо? — не переставала дивуватися я.

  — В сенсі, навіщо? Ну камон, що за питання? Буде чудово! Спробуй хоч раз — вогнище, посиденьки, поцілунки під луною. Ось побачиш, тобі сподобається, потім не зупинишся, — Віра явно розпалилася, її фантазії здавалися безмежними.

  — Навіщо? — повторила я, все більше й більше не розуміючи, чому це мені потрібно зараз.

  — Ох, добре, давай так. Скільки в тебе було хлопців? — раптом запитала вона з натяком на насмішку.

  — Жодного, — чесно відповіла я, трохи ніяковіючи від її запитань.

  — І скільки разів ти цілувалася з хлопцем? — продовжувала вона “допит”.

  — Жодного, — прошепотіла я, відчуваючи легкий сором.

  — Ооо, як все занедбано… — Віра скривилася, наче зневажаючи. — Треба терміново щось із цим робити.

   — Що робити? Що ти пропонуєш? — з якоюсь безнадією запитала я. Я вже була готова майже на все, аби не відставати від однолітків.

  — Та легко! В мене вже був хлопець у школі, ми не раз цілувалися. Він мене навчив, і, повір, це було класно. Таке відчуття... ммм! Аж мурашки по шкірі. Максим теж тебе навчить цілуватися. Це набагато краще, ніж тренуватися на помідорах! — сказала вона з лукавою усмішкою. — А якщо він не вміє, то я його навчу, а він — тебе.

  — Фу, бє... як ти можеш таке казати? Ти що, хочеш з ним цілуватися? — я все більше заплутувалася у дивних розповідях сестри.

  — Ні, звісно! Тільки якщо він сам не вміє, — з неприхованим цинізмом відповіла Віра.

  — А як ти дізнаєшся, що він не вміє? — моє здивування не мало меж.

 — Ну ти його попросиш навчити тебе, а якщо він скаже, що не вміє — тоді скажеш мені, і я приєднаюся. Все просто, — продовжувала вона фантазувати, вибудовуючи свою абсурдну логіку.

  — Добре, спробую. Може, витримаю, а як поцілує — так і закохаюсь у нього, — відповіла я, вмовляючи себе. До того ж з Вірою було простіше погодитися, ніж сперечатися. Вона була досвідченішою в цих питаннях.

  — Вірка! — кричав її дід, який заходив до саду. 

  — Що!? — викрикнула вона у відповідь.

  — Яка ти тільки бестижа. А ну бігом у двір. Роботи куча, а ти гуляєш. Арбальтесь карболи, до роботи, до роботи, обліпляйтесь, — кричав дід на весь сад. В нього іноді вилітали з вуст якісь слова зрозумілі тільки йому, бо в дитинстві під час війни він був у трудовому таборі в Німеччині, і після цього став так дивно балакати. — Пардол, Пардол!

  — Діду, не кричи на всю вулицю, а то людей налякаєш. Я вже йду! — кричала Віра. Потім вона повернулась до мене і запитала: — Лель, пішли зі мною, допоможеш.

  — Та ні, не жартуй. Я піду, бабусі допоможу, бо їй по господарству пора поратись. Давай вже до вечора розійдемось, а то зараз твій дід з палицею до нас прибіжить.

  — Так, пішли. Ох, як дістали мене ці старі! Тільки й чуєш — допомагай, допомагай... вже задовбали своєю роботою, — буркотіла Віра дорогою до двору.