Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

— Дякую, — відповіла я тихо, опустивши очі. — Я не впевнена, що вона мені підходить...

— Підходить, — перервав він мене, роблячи крок ближче. — Ця сукня... вона тобі дуже пасує, — продовжив, ніби вловлюючи кожну деталь мого вигляду. — Це ідеальна сукня. Саме для тебе.

— Ти справді так думаєш? — запитала я, відчуваючи, як мої щоки починають палати.

— Так, — відповів він, не відводячи погляду. — Ти прекрасна, Дано.

Марія, консультантка, усміхнулася, задоволена результатом.

— Ви справді виглядаєте чудово, — погодилася вона. — Ця сукня створена для вас.

Сукня справді виглядала чудово, і я відчула себе справжньою нареченою, навіть якщо це все було лише грою. Раптом мені захотілося відчути себе справжньою нареченою, коханою жінкою, яка ось-ось йтиме під вінець з чоловіком своєї мрії. Але хто буде чоловіком моєї мрії?

— Ми беремо цю сукню, — вирішив Олександр, не залишаючи мені можливості заперечити.

Чи варто говорити, що вона коштувала втричі більше обручки? В скільки ж йому обійдеться весілля. Чому я починаю втрачати сенс весілля зі мною?

Коли ми завершили з вибором моєї сукні, консультантка звернула увагу на Олександра. Марія провела нас до відділу з чоловічими костюмами. Олександр приміряв кілька варіантів, але один із них особливо привернув мою увагу. Це був елегантний синій костюм, який чудово підкреслював його фігуру.

— Цей виглядає ідеально, — сказала я, коли він вийшов з примірочної.

Костюм сидів на ньому, ніби був зроблений на замовлення. Я уважно розглядала його високий зріст, широкі плечі та підтягнуту фігуру. Чорне волосся, акуратно зачесане назад, підкреслювало його риси обличчя, а зелені очі блищали на фоні темно-голубого костюма. Він виглядав надзвичайно привабливо, і я не могла відвести від нього погляду.

— Як тобі? — запитав Олександр, помітивши мій захоплений погляд.

— Ти виглядаєш… чудово, — відповіла я, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше. Чудово — це не те слово, яким можна було описати цього чоловіка. — Цей костюм тобі дуже пасує.

Він впевнено кивнув, трохи усміхаючись. 

— Ви виглядаєте як ідеальна пара. Давно не бачила таких закоханих людей, ніби у вас тільки-но почався цукерково-букетний період, — зауважила Марія, усміхаючись. — Цей костюм ідеально доповнює сукню вашої нареченої.

— Так, це так, — погодився Олександр, кидаючи на мене теплий погляд. — Ми беремо цей костюм.

Я відчула, як моя голова трохи закрутилася від всіх цих емоцій. Незважаючи на те, що наш шлюб був фіктивним, ми виглядали як справжня пара, яка готується до найважливішого дня в своєму житті. Слова консультантки пролунали в моїх вухах, наче далекий відгомін. «ідеальна пара», «цукерково-букетний період», «закохані». Закохана? Уж точно ні. Я не була закохана в свого боса. Звичайно, Олександр був привабливим чоловіком, і він чарівно поводився зі мною протягом останніх днів. Але чи це означає, що я закохана? Ні, я не могла цього стверджувати. Наш шлюб був фіктивним, угодою, заснованою на взаємній вигоді. Ми не мали жодних почуттів одне до одного, окрім ділових. Я глянула на Олександра, який з усмішкою кивав консультантці. Він, здавалося, не помічав мого внутрішнього сум'яття.

Коли ми вийшли з салону, я відчула легкий вітерець, який освіжив мене. Мені здавалося, що це все було сном, але водночас я відчувала себе більш живою, ніж будь-коли раніше. Олександр допоміг мені сісти в машину, і ми поїхали додому. Всю дорогу я мовчала, обдумуючи все, що сталося. Олександр, здається, теж був поглинений своїми думками.

Я не могла не задуматися про справжній шлюб. Чи замислювалась я колись про це? Не думаю. Мої перші відносини були, коли мені було шістнадцять, і вони мене зламали. Після цього я більше ніколи не думала про шлюб. Всі ці мрії про білу сукню, квіти і казкову церемонію просто зникли. Вони розбилися на дрібні шматочки, коли моє перше кохання виявилося брехнею. Біль, який я тоді пережила, був настільки сильним, що я не могла уявити, що колись зможу довіряти комусь знову.

Я не думаю, що взагалі коли-небудь зможу знову покохати. Це здається настільки нереальним. Любов — це довіра, а довіра — це те, чого я більше не маю. Я заховала своє серце глибоко в собі, щоб більше ніхто не міг його зранити. Тому ця фіктивна угода з Олександром була для мене такою привабливою. Вона не вимагала справжніх емоцій. Але тепер, коли він робить такі речі і дивиться на мене з цією теплою іскрою в очах, я не можу не думати: чи змогла б я закохатися, якби зустріла чоловіка, який був таким же турботливим, як Олександр, тільки по-справжньому? Чи змогла б я відкрити своє серце знову, якщо б знала, що цей чоловік ніколи не завдасть мені болю?

Ці думки викликали в мені страх і надію одночасно. Можливо, глибоко всередині я все ще прагну справжнього кохання, навіть якщо це здається недосяжним. Можливо, я все ще хочу вірити, що десь там є людина, яка зможе зцілити моє зламане серце. Але чи зможу я коли-небудь знайти цю людину? І чи зможу я дозволити собі знову відчути ці емоції, які так довго ховала? Олександр, навіть у своїй ролі фіктивного чоловіка, змусив мене задуматися про це. Його турбота, хоч і частково гра, викликала в мені ті почуття, які я вважала давно забутими.

Можливо, десь у глибині душі, я все ще сподіваюся на справжнє кохання. Але чи вистачить у мене сміливості, щоб дозволити собі це кохання?