Читати книгу - "Вигадані історії"

На якусь мить мені сяйнула тривожна думка, що Ричард Медден у якийсь спосіб уже розгадав мій підказаний розпачем план. Але я дуже швидко зрозумів, що це неможливо. Порада завжди звертати ліворуч нагадала мені про те, що саме так рекомендувалося робити кожному, хто хотів дістатися центру того або того лабіринту. Недарма ж я доводжуся правнуком тому Цюй Пенові, який був правителем Юньнаня й відмовився від земної влади, щоб написати роман, який був би багатолюднішим, аніж „Сон у червоному теремі“[157], і побудувати лабіринт, в якому заблукав би кожен. Тринадцять років присвятив він цим двом, таким різним, справам, але загинув від руки чужоземця, його роман залишився нікому не зрозумілим, а лабіринту так і не знайшли. Йдучи під вітами англійських дерев, я замріявся про цей утрачений лабіринт: я уявив його неушкодженим і досконалим на потаємній вершині гори, я уявив його в оточенні рисових полів, а також під водою, я уявив його нескінченним, не просто з восьмикутними павільйонами та закрученими навколо них стежками, а з річками, провінціями та королівствами... Я подумав про лабіринт лабіринтів, про заплутаний лабіринт, який би вміщував у собі минуле й майбутнє і в якийсь спосіб закручувався навколо небесних світил. Захопившись цими ілюзорними видіннями, я забув про своє становище втікача, якого переслідують і от-от схоплять. Протягом якогось невизначеного часу я почувався абстрактним дослідником світу. У моїй свідомості жило тільки це оповите сутінками поле, місяць, далекий обрій, де ще червоніли останні відблиски заходу, а також дорога, що постійно спускалася вниз і не дозволяла мені відчути бодай найменші ознаки втоми; вечір був інтимний і нескінченний. Дорога то спускалася, то петляла між луками, яких було уже майже не видно. Добре чутна музика напливала хвилями й відлітала з поривами вітру, заглушена густим листям і відстанню. Я подумав про те, що людина може бути ворогом інших людей, у якийсь інший час — іще інших людей, але не всієї країни з її світлячками, словами, садами, струмками, світанками й вечорами. Тим часом я вже підійшов до високої іржавої брами. Між прутами я розгледів алею і щось подібне до павільйону. Несподівано я зрозумів дві речі — одну цілком очевидну і другу — неймовірну: музика долинала сюди з павільйону, і це була китайська музика. Саме тому я сприймав її в усій повноті, не звертаючи на неї якоїсь особливої уваги. Я вже не пам'ятаю, чи був там дзвін або дзвоник, чи я просто загупав у браму руками. Переливчаста музика все лунала.

Але з будиночка за огорожею вже наближався до мене ліхтар, ліхтар, який то почасти, то цілком ховався за стовбурами дерев; то був ліхтар паперовий, який мав форму барабана і колір місяця. Його ніс високий чоловік. Його обличчя я не розгледів, бо світло від ліхтаря засліплювало мені очі. Він відчинив браму і повільно промовив моєю рідною мовою:

— Я бачу, що благочестивий Сі Пен визнав за свій обов'язок скрасити мою самоту. Ви, звичайно ж, хочете оглянути сад?

Він назвав ім'я одного з наших консулів, і я розгублено повторив за ним:

— Сад?

— Сад з розгалуженими стежками.

Щось ворухнулося в моїй пам'яті, і я промовив з незбагненною для себе самого певністю:

— Це сад мого предка Цюй Пена.

— Вашого предка? Вашого уславленого предка? Прошу, ходіть за мною.

Волога стежка петляла, як і ті, що я їх топтав у своєму дитинстві. Ми увійшли до бібліотеки з книжками східними і європейськими мовами. Я впізнав у палітурках, обтягнутих жовтим шовком, кілька рукописних томів Утраченої Енциклопедії, яку звелів укласти Третій Імператор Осяйної Династії і яку так ніколи й не надрукували. Грамофон, на якому крутилася платівка, стояв поряд з бронзовим феніксом. Пам'ятаю також вазу з рожевої порцеляни і ще одну, на багато століть давнішу, того синього кольору, який наші майстри запозичили в перських гончарів...

Стівен Елберт дивився на мене, усміхаючись. Він був (я вже згадував) дуже високий, з тонкими рисами обличчя, сірими очима й сивою бородою. Було в ньому щось від священика і щось від моряка; згодом він мені розповів, що був місіонером у Тяньцзіні, „поки не захопився синологією“.

Ми сіли, я — на довгий і низький диван, а він примостився спиною до вікна та до високих круглих дзиґарів. Я підрахував, що раніше ніж через годину мій переслідувач Ричард Медден сюди не з'явиться. З моїм твердим рішенням можна було зачекати.

— Цюй Пен був людиною справді дивної долі,— сказав Стівен Елберт.— Правитель своєї рідної провінції, обізнаний в астрономії, в астрології, невтомний тлумач канонічних книг, шахіст, уславлений поет і каліграф. Але він усе це покинув, щоб написати книжку і збудувати лабіринт. Він відмовився від радощів деспота, судді, від безлічі наложниць, навіть від своєї блискучої ерудиції і на тринадцять років замкнувся в Павільйоні Чистої Самоти. Коли він помер, спадкоємці не знайшли нічого, крім хаотичних рукописів. Родина, як вам, певно, відомо, хотіла кинути їх у вогонь. Але його душоприказник — таоїстський чи буддистський чернець — наполіг на їх публікації.

— Ми, нащадки Цюй Пена,— втрутився до розмови я,— досі проклинаємо того ченця. Те, що він опублікував, було сутим безглуздям. Ця книга — безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому — він живий. Що ж до іншого задуму Цюй Пена, його Лабіринту...

— Ось він, його Лабіринт,— сказав господар дому, показавши на високий полакований письмовий стіл.

— Лабіринт зі слонової кості! — вигукнув я.— Лабіринт у мініатюрі...

— Лабіринт символів,— поправив він мене.— Невидимий лабіринт часу. Й саме мені, варвару-англійцеві, випало відкрити цю майже очевидну таємницю. Через сто років відновити подробиці неможливо, але неважко здогадатися, що саме відбулося. Одного разу Цюй Пен сказав: „Я усамітнююся, щоб написати книгу“. А другого — „Я усамітнююся, щоб побудувати лабіринт“. Усі подумали, що йдеться про дві різні речі. Ніхто не здогадався, що книга й лабіринт — одне й те саме. Павільйон Чистої Самоти стояв у центрі саду, мабуть, майже непрохідного; либонь, це і вселило людям думку про фізичний лабіринт. Та коли Цюй Пен помер, то ніхто не знайшов у його досить великих володіннях ніякого лабіринту. Дві обставини