Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Пам’ятаю, це була така ж стара психіатрична лікарня – я там народився, у містечку N… у Пруссії, моя мама там померла, лікарі казали, що вона була шизофренічкою. Про це мені розповіла сестра Домінанта – єдина людина, яка дбала про мене за все моє життя… Колись матуся разом з нею хотіла стати монахинею… Мама померла під час пологів, а я не маю батька. Тобто, хтось ним є, один із пацієнтів місцевої божевільні, але невідомо, хто з них. Або – які з них. Матусю зґвалтувала група пацієнтів на прогулянці у дворі. Я навіть не міг перевірити, хто міг бути батьком – архів згорів, коли мені було сім років. Згоріла вся будівля, багато пацієнтів загинуло, навіть кілька сестер, що були на нічному чергуванні. Я сам, сильно обпечений, вижив лише тому, що, рятуючись із палаючої зали, впав у ванну кімнату – кахельні стіни встояли перед полум’ям, тільки гарячий дим і пара обпікали обличчя і все тіло. Але я витримав, попри прогнози лікарів я видужав. Сестра Домінанта - ні. Вона віддала свій богобоязливий і милосердний дух. І сестра Нунціата, і сестра Октавіана… Багато людей загинуло, а винуватця пожежі так і не виявили.

Через багато років до мене дійшли чутки, що це скарбник лікарні святої Петронелли, щоб приховати свої махінації, підпалив запасні сінники, які зберігалися в підвалі. Але не знаю... Я розшукав його, коли мені було вже тридцять. Він не признавався... Навіть тоді, коли я його вже випотрошив, він не бажав зізнатися. Якийсь упертий… Вчора за вікном йшов дощ, день був такий сумний і похмурий… Шкода, що не вдалося якось розважитися… Ніяк не вдалося. Мою гамівну сорочку (і її вміст) прилаштували до стійки, а сама стійка є вбудованою в стіну. А на обличчя мені одягли щось на кшталт намордника, щоб я міг лише мукати: Му-у-у-муууу… Що таке не везе. Ймовірно, це була п'ятниця, тринадцяте. Сам не знаю, чому я все це пишу… Можливо, це тому, що я зараз сиджу в одиночці – один як палець. Мені нема до кого звернутися, нема кого налякати. Позавчора я ще був у загальній палаті, але як тільки навів там порядок, мене перевели – на знак покарання. Вчора мене цілий день тримали зв'язаним. Дурні! Адже вперше, мабуть, за всю історію лікарні, в загальній палаті панували спокій і тиша. Зрештою, хіба має значення те, що двоє з психів втратили язики? Зате решта сиділа тихесенько. А ці двоє – тепер завжди будуть, як страуси. Зараз їм розхотілося верещати... Вони повинні мене винагородити. Я завжди роблю брудну роботу, а винагороду отримує інший… Ех, так було все моє життя.

Після пожежі, коли мене виписали з лікарні, мене віддали в учні. Навчитися ремеслу. Тоді різні жителі міста приходили до лікарень і забирали дітей нібито в учні – а насправді вони були безкоштовною робочою силою. Одні з нас були прислугою за все, "принеси-винеси-замети", інші тяжко працювали в полі (бо який міський житель не мав свого поля за містом?) чи в майстернях. За шматок хліба. Це в свято. А щодня – собачий корм ділився на дві частини – три чверті для собак, чверть для "знайд", як нас називали. Я був високий і міцний для свого віку, і "купець" узяв мене з собою. Купець був великий дядько, називали його "Ножиком". Я так і не дізнався, як його справжнє ім’я – може, тому, що нікого і не питав… Коротше кажучи, він торгував – чужими тілами. Був "опікуном" групи дівчат. І його ніж часто був у роботі, бо він був не проти – при нагоді – пограбувати клієнтів своїх "дівчат".

Я не встиг з ним добре познайомитися, тому що коли він, п'яний, на третій день мого перебування в його кімнаті, знову не дав мені їсти і побив мене батогом, я підкрався до нього вночі, коли він спав, і перерізав йому горло його ж ножиком. Як то кажуть – від вуха до вуха. Потім втік, забравши з шафи сир, хліб і – з-під подушки – гаманець і портмоне померлого. Портмоне і банкноти довелося викинути, бо їх зліпила кров. Це був останній раз, коли я зробив таку дурну помилку. Гроші, можливо, і смердять, але не можуть бути у крові. Інакше вас відразу засунуть до каталажки. Я втік на сусідню вулицю й оселився в каретному сараї, в корчмі. Я допомагав ковалю. Мене навіть не шукали – в цьому районі щодня знаходили зарізаних повій, їхніх опікунів, клієнтів. Кому це цікаво. До п’ятнадцяти років я часто міняв роботу, але завжди жив в одному місці – в печі старої цегельні, відразу ж за містом. Я добре ховався, завжди повертався до себе лише вночі, щоб мене ніхто не вислідив. За ці майже вісім років мене кілька разів ловили поліцаї, але вони закривали очі на крадіжки, тому що я почав для них доносити. Я підслуховував місцевих злодюжок і грабіжників у пивних, а після нальотів грабував їх і негайно повідомляв у поліцію. Ті затримували їх, частину награбованого (я ніколи у злочинців не забирав все повністю) клали собі в кишені, писали рапорт, що злодій встиг ліквідувати награбоване, і на тому кінець. Вони ще й нагороди отримували. Все було легко – не було такого, щоб негідники не напивалися після вдалого нальоту, а пограбувати в дупель п’яних зможе навіть дитина.

Але коли я – вже майже дорослий, бо мені виповнилося п’ятнадцять – став вимагати від поліцаїв, щоб в нагороду мені дозволили зайнятися сутенерством, вони – зі сміхом – сказали, що мені доведеться ще кілька років доносити. Не знаю, що зі мною сталося, але кров залила мені очі, і я був сповнений люті. Я опанував себе настільки, щоб вийти з відділку, але повернувся туди вночі. Я знав, що згодом прийде хтось із старших поліцаїв, щоб отримати свою частку. Я приготував цвяхи, дошки, сокиру і озброївся терпінням. Коли о пів на одинадцяту (був листопад, дощ, темно, хоч око вибий) під’їхала дринда, і чоловік, вийшовши, забіг у відділок, щоб захиститися від дощу, я трохи почекав, а потім забив дошками двері та вікна на