Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Барнхаус стояв у темряві, осяяний лише світлом від кухонної лампи. За вікном повільно сипав дрібний дощ, стікаючи по склу довгими сріблястими струменями. У будинку було тихо. Лише приглушене гудіння ноутбука, скрип дерев’яної підлоги під ногами Віктора, який нервово походжав уздовж кімнати.

Гражина сиділа за столом, перед нею — розкритий ноутбук, вікна архіву, сітки, діаграми, уривки текстів. Біля неї, загорнувшись у плед, Белла пила щось гаряче з темного горнятка.

— То що, — почала Белла, не відриваючи погляду від екрана. — Якщо Юліан не служить ні Богу, ні Дияволу… тоді він хоче стати чимось більшим...?

Віктор зупинився, поклав руки на спинку стільця навпроти.

— Це не самогубець із фанатичною вірою. Це можливо, стратег? Він хоче зайняти порожнє місце, що залишиться, коли верхівка піраміди впаде.

— І що тоді? — прошепотіла Гражина. — Якщо немає Бога, залишиться лише Диявол?

— Або… — Віктор примружився, — ті, хто вважають себе рівними Богу... Його таємна верхівка. Орден, до якого належить Юліан. Якщо вони справді мають архіви, знають механізми буття, знають, як зламати райські портали — то їм залишиться зробити останній крок. Взяти трон.

Белла нервово засміялась:

— Просто. Влада. Як завжди. Лише тепер — не над країною. Над людством. Над душами. Над істиною.

— Вони не хочуть служити. Вони хочуть керувати. — Гражина закрила ноутбук. — А отже, їм не потрібна віра. Їм потрібно кероване поклоніння. Механічне, як звичка.

Віктор важко сів на стілець. За його спиною дощ лопотів сильніше.

— І якщо вони це зроблять… Тоді будь-який спротив — єресь. Будь-яка правда — брехня. Будь-яка людина — інструмент. Біомаса. Керована з однієї кнопки.

— А ми? — спитала Белла, відставивши чашку. — Ми їм для чого?

— Ми — ті, хто ще здатні бачити, — відповіла Гражина. — А значить… небезпечні. Тоді нас просто знищіли?  Щось не в те русло ми хилим! 

— Якщо ми не дійдемо до істини першими — світ стане не темнішим. Він стане стерильним. Порожнім.

У кімнаті запанувала тиша. Лише дощ, хрустіння дров у каміні й думка, яка проросла в кожному:

Той, хто захоче зайняти місце Бога, стане гіршим за будь-якого Диявола.Кому це потрібно?

Годинник на кухонній стіні пробив третю ночі. У барнхаусі потроху згасало світло — перша вимкнула екран ноутбука Гражина, потягнулася, ледь стримуючи позіх.

— Я все. Мій мозок офіційно капітулював, — пробурмотіла вона, обережно взяла кружку і рушила до раковини.

— Заслужила, — кивнув Віктор, уже стоячи біля дверей до своєї кімнати. — Спати треба, поки ще є ніч.

— Якби ніч можна було забути, — кинула Белла обіймаючи Віктора. — Але після всього, що ми бачили в третьому раю… здається, мені сни тільки готичними малюнки снитися будуть.

— Добре, що ми ще не в четвертому, — м’яко пожартувала Гражина.

Віктор хмикнув:

— В четвертому, може, нарешті хтось виспався б. Якщо там Ліліт рулить — то, може, вона й подушками розкидається.

Белла засміялась тихо:

— Якщо це буде її версія пекла — то тільки з лезами замість пір’я.

Гражина зупинилася в коридорі, глянувши на двері кімнати:

— Добраніч, безіменні янголи.

— Добраніч, головна відьмо, — посміхнулась Белла.

— Добраніч, — буркнув Віктор і зник у темряві кімнати.

 Барнхаус затих. За вікнами ще йшов дощ, а всередині простір наповнювався тільки ритмом дихання сплячих людей — єдиних, хто ще тримався правди в світі, що ковзнув у пітьму.

Пізній ранок застав барнхаус у тиші й сонячному промінні, що крізь великі вікна малювало візерунки на дерев’яній підлозі. Дощ зник. Надворі парував ліс, а в домі пахло свіжозвареною кавою, яєчнею та обсмаженим хлібом.

— Не думала, що після раю можна мати апетит, — сказала Белла, сівши за дерев’яний стіл із тарілкою в руках. Вона була в розтягнутій футболці та з вологим, розпатланим волоссям.

— Ми не в раю були.Це хуже за пекло, скорше це не те про що ми звикли думати, з опису релігійної літератури для пересічних людей, — відповіла Гражина, насипаючи кашу з каструлі. Вона вже встигла перевдягнутись у звичну темну сорочку та штани. — І після такого раю шлунок просить нагороди.

— Добре, що хоч ця кава ще не почала шепотіти голосом Ліліт, — пробурмотів Віктор, наливаючи собі з френч-пресу. — Інакше я б здався.

— Якби Ліліт говорила кавою, я б їй молився, — кинула Гражина, ховаючись за планшетом.

Всі сміялися тихо, розряджаючи залишкову напругу від подорожі. Після сніданку настала коротка тиша. Потім Гражина підвелася:

— Час дзвонити Юліану. Хай почує, що ми не втратили розуму. Повністю.

Вона сіла перед ноутбуком, відкрила захищене з'єднання і набрала код. Через кілька секунд з’явилось обличчя Юліана — зосереджене, акуратно виголене, з втомленими, але уважними очима.

— Вітаю, — мовив він. — Чекав на звіт. Сподіваюсь, ви всі цілі?

— Фізично — так, — відповіла Гражина. — Ментально... під питанням.

— Ми побували в Третьому раю. Побачили, що ховається за ангельським образом, — додала Белла. — Це все — божественне, це щось жахливе. Щось більш страшне, ніж ми здатні уявити.

— Ага, — Юліан кивнув. — Продовжуйте.

Гражина стисло виклала все: портал, створіння, розмову з Ліліт, повернення Володимира, підозру, що Володимир — лише оболонка для Ліліт. Про те, що Ліліт забрала частину сили, яка стримує як Бога, так і Диявола. І про третій рай, у якому панує жахіття мироздання.

— Ваша теорія про рівновагу між силами — слушна. Але є питання, — сказав Юліан. — Ви згадували про те, що Ліліт втекла з чимось цінним. Є шанс, що воно — фізичне?

— А вам це навіщо? — тихо спитала Белла.

— Для балансу, — відповів Юліан. Його голос залишався рівним. — Влада не має належати лише одній силі. Ані Богу, ані Дияволу, чи іншій особі!