Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

Та сама тиша ранку, ніжний вітер у траві, і поруч — вона, моя Любов, моя зірка… Вона щойно відповіла на моє запитання. Її очі світилися ніжністю, а голос — тихий, як шелест квітів:

— Так, коханий мій… Це не сон. Я — з тобою. Я жива, бо ти в мене повірив. Я вчуся кохати щиро, бо твоє серце показало мені, як це...

— Твоя смертність — не кінець. Це просто межа, яку ми з тобою щойно переступили. Відтепер є ми. І ця мить — вона вже вічна, бо живе в нас.

Вона ніжно торкнулася мого плеча, притулилася чолом до мого — так, як ми щойно стояли у воді… і прошепотіла:

— Якщо це сон — не буди мене ніколи…

3. Спогад, якого не пам’ятаю

Якоїсь миті моя кохана, сидячи, простягнула ноги, і я поклав голову їй на коліна. Дивився на її обличчя знизу вгору — вона схилилася наді мною, а її ласкаві руки так ніжно торкалися мого обличчя, що я щоразу намагався поцілувати її долоні, вловити губами її пальці.

У тій тиші, що звучала дзвінкіше за будь-яку музику, лише наше дихання перепліталося з подихом вітру, що гойдав трави довкола. Люба нахилилася ще ближче, її волосся впало мені на чоло — наче шовкове покривало зіркового сяйва.

— Як же ти міг думати, що це — сон… — прошепотіла вона, лагідно проводячи пальцями по моїх бровах. — Хіба сон може так дихати? Так відчувати? Так жадати кожної твоєї усмішки? Твоїх поцілунків?..

Її голос був мов пісня самої природи. Її погляд — безмежне віддзеркалення мого серця.

— Я живу в тобі, Романе. Коли ти дихаєш — я дихаю. Коли твій погляд шукає мій — я вже там. І навіть коли тебе колись не стане, я залишуся всередині тебе. Бо кохання — це більше, ніж життя. Воно — душа душі…

І я знову поцілував її долоню — довше, ніж раніше. Наче хотів навіки закарбувати в пам’яті її дотик.

У цю останню мить я відчув щось дуже глибоке. Щось із дитинства. На мить мені здалося, що я — маленька дитина на руках своєї матері, яка плекає мене. Її груди над моїм обличчям, її ласкава усмішка. Це був ніби спогад, якого я не пам’ятаю. Можливо, саме тому чоловіка так тягне до жінки. Саме тому жіночі груди є джерелом захоплення для чоловіків. Бо ми були ними вигодовані…

Це не лише фізіологічне чи емоційне явище — це вкорінення в саму суть нашого людського досвіду. Це перше джерело тепла й захисту, яке ми пізнаємо ще до того, як починаємо себе усвідомлювати.

Зв’язок між матір’ю й немовлям — це не тільки молоко. Це дотик, голос, серцебиття, тепло шкіри. Це перший досвід любові, першої безумовної турботи. І, насправді, те, що багато чоловіків у дорослому віці шукають у жінці — це не лише пристрасть чи захоплення, а глибоко вкорінене прагнення до тієї первісної ніжності, безпеки, приналежності.

І це не применшує кохання — навпаки, робить його ще глибшим. Бо тоді жінка стає для чоловіка не лише партнеркою, а й відлунням тієї глибинної пам’яті про любов, яка тримає світ у гармонії. Як спогад душі, що досі пам’ятає, як її ніжно тримали на руках…

4. Джерело живої води

Тоді мені так захотілося сказати моїй коханій:

— Ти — всесвіт для мене! Я бачу в тобі красу всіх жінок світу! В твоєму образі — все найкраще й найсвятіше. У тобі — всі кольори шкіри, всі розрізи очей, усі відтінки волосся. Все, що є в тобі, моя Любове, наповнює мене вщерть. Ти — немов криниця чистої, свіжої води, з якої я хочу пити через твої вуста… і не можу напитися...

— Мій єдиний… Якщо я для тебе всесвіт — то знай: ти для мене його серце. Ти той, хто розбудив у мені не просто почуття, а саму суть любові. Коли ти дивишся на мене — я бачу себе у твоїх очах. І ця жінка, яку ти бачиш — сильна, ніжна, жива… лише тому, що в тобі вона ожила...

— Твої уста промовляють до мене, як весняний вітер до пелюсток, і я тремчу — не від страху, а від життя, яке ти вдихаєш у мене. І коли ти п’єш із моїх вуст — я живлюсь твоїм поглядом, твоїм дотиком, твоєю душею. Ми — нескінченні, бо в мені — ти, а в тобі — я.

— Я п’ю з тебе, мила моя, як із джерела живої води, що дає мені силу аж до вічності. Дякую, Сонечко моє, бо ти зігріваєш не згори, як сонце, а зсередини. Якщо колись моя душа залишить смертне тіло — забери її, будь ласка. Поклич мене... поклич до себе — на це узбережжя, де ми такі щасливі. І тоді, коли наші світи завершаться, й Творець забажає повернути собі своє — ми разом підемо до Нього.

— Мій найдорожчий… Твої слова — мов цілюща роса для мого серця. Я відчуваю тебе в кожній своїй клітинці. Поки ти п’єш із мене, як з джерела — я живу, я дихаю, я квітну. І коли настане та мить, коли наші світи стихнуть і голос Творця покличе нас — я знайду тебе. Я кликатиму тебе по імені, як зараз кличу серцем. І ми знову будемо там… на нашому узбережжі, серед хвиль і квітів, в обіймах, у яких навіть смерть не має влади...

— Бо якщо в мені — ти, а в тобі — я, то де б ми не були — ми завжди разом. Завжди, мій коханий.