Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Серце Дональда швидко билося в грудній клітці. Він намертво притулився до руки Генрі й не давав йому зробити жодного кроку. Дональд поводився як налякана й капризна дитина — чіплявся і тулився до ноги того, кого вирішив вважати дорослим.

— Манн! Це ти приїхав? — Грубий голос почувся з-за дверей.

Генрі й Дональд стояли, завмерши.

Лунав сильний глухий стук. Зі старого дерева осипалася давня пилюка.

— Спиш, чи що?! Відчиняй! Старий друг на порозі! — Звук ударів посилювався. — Агов! Манн!

— Що робитимемо? — Прошепотів Дональд, боячись навіть відпустити руку Генрі. Чоловік з того боку називав себе другом, але чи міг він бути ворогом?

Відчуваючи, як тремтіння його серця стає все сильнішим, Дональд відчув, що з носа почало щось капати.

Генрі повернув до нього голову, збираючись відповісти, але побачив кров, що крапала на губи, фарбуючи їх у огидний червоний колір. Навіть у напівтемряві Генрі не сумнівався, що це кров. Рішення прийшло миттєво. Він вхопив мухобійку. Іншою рукою, до якої притулився Дональд, повернув ключ у замку. Ногою штовхнув двері.

Чоловік за дверима ледве посунувся, не очікуючи такої рішучості.

Генрі одразу ж ляснув його мухобійкою по лобі, залишаючи жорсткий червоний слід прямо посередині обличчя.

Зненацька незнайомець спіткнувся й, осліплений болем і образою, гепнувся зі сходів назад, падаючи на спину й бруднячи одяг у розмоклій після дощу землі.

— Хто ви такі?! — Роздратовано крикнув він, відчайдушно намагаючись підвестись і накинутися на молодих людей, один із яких був у крові.

Дональд спробував усміхнутися. Але чоловікові це здалося схожим на вискал гієни, що наїлася м'яса свіжого трупа.

Чоловік схопився, збираючись накинутися на Генрі як на агресивнішого з пари незнайомців, але в цю мить Дональд осів на підлогу, а потім гепнувся, завалюючись набік.

Шок досяг піку, і він завмер.

— Дональде! Дональде! — Генрі вже забув, що вони перебували в розпалі конфлікту. Він присів біля голови Дональда й почав перебирати його волосся. — Допоможіть! Допоможіть! Він майже добу не їв, і в нього лейкемія! Я чув, що ви приїхали на машині! — Генрі повернув голову до заціпенілого чоловіка й почав благати.

— Генрі... Бертольде... Манн? — Незнайомець несподівано почав вимовляти ім'я Генрі. — А він... Дональд Ренсом Уїтні?

— Звідки ви знаєте? — Генрі підхопив Дональда на руки й, тримаючи, немов мертвого лебедя, суворим тоном запитав чоловіка.

Той підвівся й простягнув брудну руку. Потім, бачачи, що ніхто не поспішає до рукостискання, сором'язливо витер долоню об свої брудні штани — лише ще більше розмазав бруд.

— Мене звуть Атлас Кларенс Сінклер. Ти не пам'ятаєш мене, Генрі?

Він заперечно похитав головою.

— Я друг твого батька й був добре знайомий із твоєю матір'ю — Джин Ебігейл Манн.

Як перевірку Генрі задав лише одне питання, знаючи, що лише вузьке коло старих військових друзів знали на нього відповідь. Насправді він поспішав через Дональда, і йому було майже байдуже, з ким зараз їхати, головне — швидше, але деякі переживання оповили його серце. Це відчуття було схоже на те, ніби зачепили старий шрам — не боляче, але хочеться заплакати.

— Яке було дівоче прізвище мами?

— Салліван.

— Допоможіть мені з Дональдом. — Сухо попросив він, не виявляючи ні краплі тієї бурі почуттів, що розворушилася всередині нього.

Генрі добре пам'ятав свою маму в останні роки: вона стала сухою, холодною, роздратованою, рідко, але бувало зривалася на крик. А потім захворіла й потемнішала — її очі запали, чорні кола лягли під повіками. І руки стали темними через сині жили, що чітко проступали крізь бліду шкіру. Його мати з'їла туга, і перебувати поруч із нею було сумно й нестерпно. Але вона завжди, навіть стоячи одною ногою в могилі, з теплотою перебирала своїми слабкими пальцями волосся Генрі, називаючи його своїм улюбленим хлопчиком.

Вони з містером Сінклером бігли через ліс. Генрі дозволив йому зачинити двері й покласти ключі в кишеню, а тепер поспішали до його машини. Дональд хитався на руках, як зламана іграшка.

— Це ж Дональд? Чому він у такому стані?

— Я ж сказав, що він захворів. — Генрі задихався, намагаючись покласти Дональда на заднє сидіння автомобіля.

— Мені здавалося, що він пішов із вашої родини. Твій батько давно про нього нічого не говорив.

— Це батько пішов із нашої з Дональдом родини. — Різко відповів Генрі. — Втім, із життя він теж уже пішов. — Він нарешті засунув ноги Дональда в машину. А потім обернувся, щоб викликаюче подивитися на Атласа. — Батько помер. Позавчора поховали. Ви не знали?

Містер Сінклер судорожно зітхнув:

— Ще молодий був... — Він стиснув губи. — Значить, ось як довелося розплачуватися за страждання Джин. — Похитуючи головою, Атлас відчинив двері пасажирського сидіння, запрошуючи Генрі сісти спереду.

А потім сам стрибнув у машину й сів, мов прирослий, впевнено тримаючись за старий, подекуди потертий кермо.

— Про які страждання моєї мами ви знаєте? — Похмуро запитав Генрі, поглядаючи назад на Дональда.

— Це була їхня особиста справа, Генрі. Дітям не потрібно знати все, що було між дорослими. — Його машина фиркала, колеса ламали тонкі гілочки на тріски. — Я й сам усього не знаю, але пам'ятаю Джин, коли вона була молодою й прекрасною. Вона була ясним сонечком, світлом у віконці. Не повірив — коли побачив її холодною, неживою. — Він цокнув язиком.

Генрі хотілося розвинути цю тему далі — дізнатися правду від людини, яка щось пам'ятала зі свого боку. Але позаду лежав Дональд, і ця родинна драма його не стосувалася.

Вони швидко віддалялися від лісу по вузькій, роз'їждженій шинами дорозі. Якщо не знати, що вона тут є — неможливо знайти шлях до будиночка. Думаючи про це, Генрі заспокоївся, навіть трохи розслабився, сповзаючи по спинці крісла.

— Куди ми їдемо? — Не втрачаючи пильності, запитав він.