Читати книгу - "Чорний Янгол. Початок, Катя Губська"

13

У тьмяному світлі лампи, що хиталася над столом у каюті, Катрін стояла навпроти вузького ложа, на якому лежав граф де Борро. Його лице було білим, як полотно. Дихання ледь помітно підіймало груди, а повіки, зімкнуті сном, здавалися важкими, ніби після довгого бою не тільки з ворогами, а й із самим собою.

Катрін нахилилася ближче, вдивляючись у його риси — знайомі, проклято красиві, і такі далекі. Її погляд затримався на перев'язаній рані під розстебнутим коміром сорочки, а пальці самі торкнулися блідої щоки.

— Полю, — звернулася вона до корабельного лікаря, не відводячи погляду, — він дуже блідий. Ти впевнений, що все буде гаразд?

Старий лікар, що стояв позаду з вусами, скуйовдженими морським вітром, втомлено зітхнув і хитнув головою:

— Скільки разів казати, капітане, що з ним усе буде добре? Я зупинив кров, перев'язав рану, а для спокою дав йому снодійне. До ранку не прокинеться.

Катрін ледь усміхнулася — не сердечно, а скоріше про себе — і мовчки вийшла на палубу.

Там її вже чекав Жан. Ніч була напоєна морською сіллю та тліючим деревом — рештками розбитого фрегата. З неба сипався зоряний пил.

— Як він? — запитав Жан, нахилившись до неї.

— Житиме, — коротко відповіла вона, а потім, обернувшись до екіпажу, що ще досі метушився з трофеями, голосно вигукнула:

— Сьогодні ми перемогли! Ми взяли графа і добули золото — отже, буде свято! Відкорковуйте ром!

На кораблі зірвався гомін. Пірати кричали, сміялися, лупцювали один одного по плечах. Пробки з пляшок вилітали в повітря, як ядра з гармат, і бризки темного рому розливалися на палубу.

Катрін сміялася разом із ними. Її очі блищали, голос лунав дзвінко. Вона розливала ром по кубках, співала з матросами пісень. Але Жан — єдиний, хто не сміявся. Стояв осторонь, мов тінь.

— Капітане, може, досить? — обізвався нарешті він, коли вона знову піднесла пляшку до губ.

Вона повернулася до нього різко, з напівпорожньою пляшкою в руці, і очі її потемніли.

— Ні. Не досить!

— Якщо це через нього… Через графа, — тихо продовжив Жан, — то ти знаєш, що ром не допоможе.

— Біс тебе візьми, Жане! Йди до дідька і не смій мене чіпати! — голос її зірвався на крик.

— Що з тобою?! — хлопець наблизився

— Нічого! Залиш мене в спокої! — рикнула вона, різко повернулась і пішла до своєї каюти, грюкнувши дверима так, що відлуння прокотилося кораблем.

Жан було рушив за нею, але його зупинив окрик:

— Не чіпай її, Жане! — крикнув хтось із піратів. — Дай капітану відпочити! Чого ти, як тінь, увесь час ходиш за нею?

Хлопець різко розвернувся.

— Вам може й байдуже, що з нею діється, а мені — ні!

І він рушив уперед. Але дорогою його наздогнав Джойс — старий моряк із обвітреним обличчям, що завжди тримався мовчки, але тепер закипів:

— Тисяча бісів, Жане, не тобі нам читати моралі! Ми за нашого капітана душу дияволу продамо! Якщо ти закохався — то просто скажи, а не грай героя. Але не смій звинувачувати нас у бездушності!

Жан зупинився, вдивляючись у зморшкувате, суворе обличчя Джойса.

— Чого ти її захищаєш?

— Вона мені як дочка, — відповів Джойс з такою щирістю, що навіть хвиля, здавалось, притихла, — і я не дозволю ображати її. Вона носить в собі більше болю, ніж ти собі уявляєш.

Жан раптом розсміявся. Не глузливо — тепло. Він поплескав Джойса по плечу.

— Тепер усе зрозуміло. Але вона — не з боязких. Її скривдити — все одно, що встромити руку в пащу тигру. Гаразд. Я все одно піду. Просто… перевірю.

Він зник у темряві коридору. Джойс повернувся до решти піратів, які вже втихомирилися після словесної перестрілки.

— Закоханий він, — мовив Том, підморгуючи.

— Еге ж. Але складно йому буде, — додав інший, — Чорний Янгол, може, й сміється з нами, але серце її досі десь там. Біля того, кого ми щойно взяли у полон.

— Подивимось, — сказав Джойс, дивлячись угору, туди, де зірки мовчки спостерігали за долями людей. — Подивимось, чим усе це скінчиться...