Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я вмію стрибати через калюжі 📚 - Українською

Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я вмію стрибати через калюжі" автора Алан Маршалл. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 57
Перейти на сторінку:
найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?

— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.

— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.

— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.

Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:

— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.

— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.

— Давай, Джордже!

Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.

Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.

Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:

— Ну, лови!

Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…

Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.

— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…

Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.

Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене.

— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?

— Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану. Бо мені вже, слово честі, бігти треба!

— Ну, гаразд, — покірно сказав я. — Нічого не вдієш.

— То я побіг! — гукнув Джордж. — Завтра прийду. Бувай!

— Бувай, Джордже, — неуважливо відповів я, дивлячись на цукерки й міркуючи, як би ото їх дістати.

Я дуже любив льодяники. Батько завжди брав мене з собою, коли йшов до крамниці розраховуватися за місяць, і крамар, видавши йому квитанцію, звертався до мене:

— Ну, малий, чим тебе пригостити? Знаю, знаю — льодяниками. Та-ак, подивімося-но, що ми маємо…

Він робив з білого паперу кульок, наповняв його льодяниками й подавав мені, а я казав:

— Дякую, містере Сіммонс.

Одержавши цукерки, я не зразу розгортав кульок. Мені приємно було відчувати їхню вагу, знати, що кожна тверда гулька під пальцями — це льодяник, і я розтягував цю втіху. А повернувшись додому, я завжди ділився цукерками з Мері.

Льодяники були дуже смачні, але мені дозволяли з’їсти їх хоч і всі зразу. Це трохи применшувало їхню вартість, бо свідчило про те, що дорослі мають їх за ніщо.

А існували ж ласощі такі дорогі, що мені їх давали тільки покуштувати. Одного разу батько купив трипенсову плиточку молочного шоколаду, й мати дала по квадратику мені й Мері. Шоколад танув на язику й мав такий чудовий смак, що я потім згадував той день, мов якусь визначну подію в своєму житті.

— Я б залюбки їв шоколад замість котлет, — сказав я одного разу матері, яка саме смажила м’ясо.

— Коли-небудь куплю тобі велику плитку, — пообіцяла вона.

Траплялося, хтось на вулиці просив мене потримати коня, а потім давав за це пенні. Тоді я прожогом мчав до булочної, де продавалися цукерки, й завмирав перед вітриною, на якій були виставлені всі оті «ромові подушечки», «молочні трубочки», «срібні палички», «льодяники від кашлю», «шербетові плиточки», «барбариси», «анісові кульки» й «сніжинки». Я не помічав мух, що конали між пакетами, коробочками й тюбиками, не помічав, як вони мляво перебирають лапками й жалібно дзижчать. Я бачив тільки цукерки. І я стояв отак хтозна-скільки часу, не знаючи, котрі з них вибрати.

У тих рідкісних випадках, коли якийсь фермер давав мені за ту саму послугу трипенсовик, мене відразу оточували мої шкільні приятелі, збуджено гукаючи один до одного:

— В Алана є трипенсовик!

Потім мені ставили вельми важливе запитання:

— Ти витратиш його зразу чи залишиш і на завтра?

Від моєї відповіді залежало, скільки з купленого мною перепаде кожному з них, і хлопці чекали рішення, затамувавши подих.

Я завжди відповідав:

— Трачу все!

Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду.

— Ми ж з тобою друзяки, Алане…

— Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука…

— Я сюди перший став…

— Ну, куди ти лізеш…

— Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане?

В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик.

Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад:

— Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане…

— Нема льодяників кращих за локричні…

— Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро.

— Не штовхайся, я перший став поряд з ним…

— Ти скажи — цілих три пенси!

— Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!

Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!

Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся.

Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув:

— Єсть! Зроблено!

І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено!» Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе».

Я почав з насолодою смоктати його, раз у раз виймаючи з рота й дивлячись, чи ще можна прочитати напис. Поволі слова стиралися, перетворювалися на якісь незрозумілі значки й нарешті зникли зовсім. На моїй долоні лежало маленьке рожеве кружальце. Я перевернувся на спину і, дивлячись на віття казуарини, роздушив льодяник зубами.

Почуття щастя

1 ... 18 19 20 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я вмію стрибати через калюжі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я вмію стрибати через калюжі"