Читати книгу - "Пророчиця"

— Не повірив. Але злякався. Нічого нового: ніхто не вірить, але всі бояться, коли чують таке.

— Більше ви його не бачили?

— Вдруге до мене ніхто не приходить.

— Та воно і зрозуміло, — пробубонів зі свого кутка Горілий. — Я тут слухаю вас, слухаю, і дуже багато запитань назбиралося. Тільки все одно ти, Піфіє, бджілко Майя чи як тебе там іще звати, толком мені нічого не скажеш. Знову почнеш свої казочки втирати, а мені тут із тобою ніколи. Скажи ось що, коли вже почала: я тут почув, ти не з усіх гроші береш. Значить, із когось таки береш. Я дуже приземлений чоловік. Тарифчик не назвеш?

— Люди щедрі, коли дізнаються про своє майбутнє щось хороше. Тарифу, про який ви, Сергію, говорите, в мене нема.

— Значить, ти не всім смерть обіцяєш?

— Не всім. Але й не приховую. З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово.

— Бач яка…

Горілий не договорив.

Бо раптом у нього склалося розуміння, для чого він узагалі завів усю цю розмову і що його хвилювало від самого початку, крім, звичайно, зовсім нежилого вигляду відьомської квартири. В усьому, що говорила Олеся, прозвучало те єдине, чого не помітив настирний Шпола. Свого колишнього колегу Горілий через багато років знову побачив у всій красі: намагається вилущити очевидне, тоді як неочевидних речей зовсім не бере до уваги. Хоча саме те, що ховається від очей, насправді має для їхньої справи найважливіше значення.

Рішучим кроком Сергій Горілий виступив зі свого кутка.

— Ти сказала, відьомська твоя душе, що не братимеш із нас грошей. Ми тобі не збиралися їх давати. Шполо, за думкою стежиш? — (Андрій промовчав). — Далі ти кажеш: зі смертників грошей не береш. Ну, а смертників ти вже сама бачиш. Шполо, ти все зрозумів?

Той знову промовчав, і Горілий повів свою сольну партію далі.

— Нарешті, я почув від тебе серед іншої чортівської лабуди, що ми, мовляв, отримаємо тут щось своє. Тобі, бач, нас видно тільки при оцих свічках. Дурня повна, звичайно, але давай уже, дурій до кінця: вимальовується така картинка маслом, що ми тут смертнички?

Відповіла Олеся не відразу. А коли почала говорити, голос зазвучав глухіше, ніж завжди, так ніби до вуст жінка приклала бляшаний мегафон або звичайну бляшану трубу.

— Коли ви зайшли, я побачила смерть поруч із вами. Коли так — усе, що ви робите зараз, ви робите дарма. Що б ви не хотіли зробити, ви цього зробити не встигнете. Смерть поруч. Не хочу більше говорити. Не можу більше говорити. Свічка не просто так згасла — коли вона гасне, це знак Матері-Бджоли. Гасне вогник свічки — життю кінець.

У повній тиші Олеся підвелася, махнувши при цьому краєм довгої спідниці, від чого гойднулося і згасло полум’я ще двох свічок обабіч неї.

Надворі вони, не змовляючись, закурили і мовчки, без певної мети, рушили темною вулицею в бік центру.

Сюди, на Кубу, діставалися на таксі: Шпола, як кожен оперативник, мав знайомого таксиста, котрий за потреби возив його для оперативних справ коли за півціни, коли — просто так: дружба з працівником міліції для приватного таксиста сама по собі чималого вартувала. Назад же обом захотілося пройтися і перетравити почуте й побачене.

Потому як Олеся так, ніби між іншим, побачила десь біля них невідворотну смерть, продовження розмови автоматично втратило смисл. Так само безглуздо було брати пророчицю і волочити у відділок. Хоча в наш час затримати без причини можна будь-кого, а причину вигадати вже потім, заднім числом, формально саджати в камеру навіть на кілька годин треба за щось. Коли говорити про ситуацію з Олесею, то в ній капітан міліції Андрій Шпола видаватиметься повним ідіотом. Досить буде того, що він заарештує відьму, котра щойно черговий раз провістила смерть, і то — неясно кому. Щоправда, потреба затримати Олесю все ж таки була: це допомогло б з’ясувати її особу. Як не крути, перевірити, хто вона така, все одно слід.

Але Шпола таки вирішив не тягнути пророчицю глупої ночі в міліцію. Все одно за сьогодні нічого більше, ніж уже вдалося, з’ясувати не вийде. Та й отримана інформація, за великим рахунком, для подальшої реалізації виявилася непридатною.

— Вчинимо так, — промовив він, радше міркуючи вголос, ніж звертаючись до Горілого. — Завтра візьму безутішну вдову, хай напише на папірці контакти цієї відьми і розпишеться. Потім — відьмина черга. Хай теж напише сама, як до неї Коваленко приходив і чого хотів. Тільки без оцих її штучок. Все папірець до папірця.

— Як знаєш, — знизав плечима Горілий. — Мені в цих схемах все одно місця нема.

— Ти б на моєму місці що зробив?

— А я не на твоєму місці.

— Дуже зручно.

— Дуже, — погодився Горілий. — Ти ще скажи: аби не я зі своїми ініціативами, ти б і горя не знав.

— Каламутно, — кивнув Шпола. — Всі ці відьмацькі історії в юридичну мову не вписуються. Й оперативно-розшуковою діяльністю не передбачені. Чесно скажу, Сірий, — навіть не знаю, як треба сприймати все, що ми сьогодні почули й побачили, і чи взагалі це треба якось сприймати. Розумієш, про що я?

— Ага. Вона когось із нас поховала. Скажи краще — а ось втече ця Олеся до завтра?

— Нічого не зміниться, — впевнено відповів Шпола. — Навпаки: втече — собі гірше зробить. Бо так вона нічим не ризикує. Бачила смерть, напророчила — все, хай кожен думає, що хоче. Позиція в неї чітка. Ні, Сірий, треба офіційно її викликати, знімати свідчення й особу встановлювати, тільки так. Коли прокачаю, хто така, мо', цікавинка яка спливе. Слухай, чого ми, як два поци, ноги б’ємо?

Андрій витяг телефон, і за десять хвилин їх підібрав на бровці тротуару знайомий таксист.

Вікна не світилися — Ліда таки вклалася спати. Попрощавшись із таксистом, Шпола й Горілий стали біля під'їзду, аби викурити ще по цигарці на сон грядущий.

Зовсім поруч спалахнули фари, висмикнувши їх із вологої березневої темряви.

Хряснули дверцята — з черева машини, на яку чоловіки не звернули уваги, вибралася висока постать. Одночасно з машини вилізли ще дві постаті, завмерли, явно чекаючи вказівок.

— Не спиться глупої ночі? — почувся знайомий Шполі та Горілому густий баритон.

Ось тільки Андрій, на відміну від Сергія, чув цей голос буквально кілька годин тому. А Горілий говорив із Зарудним дуже давно — коли той іще не був підполковником і начальником карного розшуку.

— Мовчите? Значитця, так, орли, — Зарудний хоч і не повернув голови, проте звертався не до Шполи з