Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

найславетніших пам'яток. Але якщо художню вартість становило навіть те, що було зафіксоване на купленій нею фотографії, бабуся вірила: відтворене при цьому механічному способі аж кричить про вульгарність та утилітарність. Вона хитрувала й прагнула якщо й не цілком вибити Гендлярську пошлість, то принаймні потіснити її, нагнати в неї більше мистецтва, «попересипати» мистецтвом. Замість дарувати мені світлини Шартрського собору, водометів Сен-Клу, Везувія, вона питала Сванна, чи не малював їх якийсь великий маляр, і воліла підносити мені репродукції «Шартрського собору» Коро, «Великих фонтанів Сен-Клу» Гюбера Робера, «Везувія» Тернера, — це вже був вищий щабель мистецтва.

Але оскільки од відтвореного шедевра мистецтва чи природи фотографа було усунено й замінено великим художником, то він заявляв про свої права на тлумачення. Обмеживши вульгарність, бабуся добивалася того, щоб потіснити її ще далі. Вона питала Сванна, чи не Гравіровано часом того чи того твору, і воліла за краще купувати Гравюри старовинні, цікаві не тільки самі по собі, — наприклад такі, що відтворюють шедевр у тому вигляді, в якому він нині для нас уже втрачений (скажімо, «Таємна вечеря» Леонардо, вигравірувана Морґеном ще перед тим, як її попсовано).

Треба застерегти — бабусин хист робити подарунки не завжди давав добрі плоди. Уявлення про Венецію, створене мною з малюнка Тиціана, де за тло нібито править лагуна, безперечно, не таке достовірне, як уявлення, підказане звичайнісінькими знімками. Годі було перелічити, скільки разів бабуся в перших заходжувалася складати акт оскарження проти моєї рідної бабусі, коли та дарувала молодятам чи старшим подружжям крісла, які ламалися за першої спроби сісти на них. Перевіряти міцність меблів, на яких ще можна було розгледіти квіточку, усмішку, чарівні витребеньки старосвітщини, — це здалося б моїй бабусі скнарством. її чарувало навіть те, що в цих ужиткових предметах було зручне, оскільки ця зручність перестала бути для нас звичною, — так у старовинному виразі нас вражає метафора, заяложена в нашій сучасній мові від обігу.

Сільські романи Жорж Санд, бабусин подарунок мені на іменини, скидаються на старосвітські меблі: вони нашпиговані зворотами, вже призабутими й знову воскрешеними в усій своїй соковитости, яка ще збереглася тільки в селі. І бабуся зупинила свій вибір на них, як вона охвітніш найняла б дім з Готичним голубником чи якимись давніми флігелями, здатними підносити людський дух і викликати тугу за незабутніми мандрівками в часі.

Мама сіла коло мого ліжка, взяла до рук «Найдуха Франсуа», чия брунатна обкладинка і незрозуміла назва робили цю книжку якоюсь екзотичною й знадливо таємничою. Досі справжніх романів я ще не читав. Чув, ніби Жорж Санд — романістка першорядна. Вже це настроювало мене чекати від «Найдуха Франсуа» чогось невимовно гарного. Повістярські способи Жорж Санд, розраховані на те, щоб викликати цікавість або ж зворушити, вислови, здатні бентежити чи засмучувати, мандрують у неї, як це помітив би вибагливий читач, з одного роману в інший; я ж до кожної нової книжки ставився не як до однієї з багатьох, а як до неповторної, самої в собі особистості, — ось чому «Найдух Франсуа» був оповитий для мене особливою аурою. Під буденними подіями, оклепаною правдою, втертими виразами я вловлював дивну інтонацію, дивний відзвук. Зав'язка почалася, вона здалась мені тим заплутанішою, що тоді я звик пробігати очима сторінки, а мріяв про інше. До пропусків, породжених моєю неуважністю, долучилися цього разу інші: мама, читаючи мені вголос, обминала всі любовні епізоди. Ось чому ті чудернацькі зміни, які заходять у взаєминах мірошниківни та хлопця і які виправдані їхнім дедалі сильнішим обопільним сердечним палом, здавалися мені глибоко таємничими. Я охоче фантазував, що джерело цієї таємниці, мабуть, таїться в незнайомому і приємному для мого вуха імені Найдух, яке в моїй уяві закрашувало цього хлопця в прегарний гарячий пурпур.

Хоча читака з мами був примхливий, але, знайшовши в книжці щире почуття, вона робилася читцем чудовим — такий правдивий і простий був її тон, так гарно і вкрадливо лунав голос. Ба і в житті, коли її розчулювали живі люди, а не штучні образи, з якою чуйністю вона вилучала зі свого голосу, рухів, слів кожну іскру радости, здатну вразити матір, котра колись утратила дитину, або втримувалася від розмов про свята й річниці, якщо вони нагадували старому про його вік, уникала розмов про господарство, якщо вони могли знудити молодого науковця! Так само, читаючи Жорж Санд, чия проза дихає добротою й шляхетністю, — а бабуся натуркувала мамі, що це в житті над усе, і мені вже куди пізніше пощастило переконати маму в протилежному, що в книгах це далеко не все, — мама дбала про те, щоб при читанні уникати сюсюкання й підробляння, які могли б перебаранчити враження від потужного мовного плину, і вкладала всю свою природну делікатність, усю душевну щедрість у кожне речення книжки, ніби написане на її голос і яке цілком уміщалося, так би мовити, в регістрі маминої вражливости. Щоб вірно вимовити ці речення, вона знаходила в собі ту щирість, якій вони завдячують свою появу, яка їх диктувала, але звучить між рядками. Цією щирістю мама згладжувала неоковирність дієслівних часів, надавала минулому недоконаному й минулому доконаному ту лагідність, яка є в доброті, той смуток, який є в ніжності, низала слово до слова, то прискорюючи, то сповільнюючи плин складів, незалежно від їхньої кількосте, і надаючи їм ритму; вона зуміла вдмухнути в пересічну прозу якусь ману безперервного життя емоцій.

Сумління більше не гризло мене, мама була зі мною, і я віддався на ласку цієї ніжної ночі. Знав, такої ночі більше не буде, найдужче моє прагнення, щоб моя мати, поки тягнуться ці тоскні нічні години, була зі мною, — розминається з життєвою необхідністю і з бажаннями всіх інших домочадців і що цього вечора мені дано нагоду спевнити його тільки як виняткову ласку. Завтра я знову тяжко зажурюся, а мама вже зі мною не зостанеться. Але коли туга спадала, я переставав розуміти, чому тужу, до того ж завтрашній вечір маячів ще далеко. Я вмовляв себе — ще матиму час, аби щось придумати, хоча той час не міг мені дати нічого, бо від мене нічого не залежало, довга відстань лише підтримувала в мені надію на те, що перепони можна долати.

Ось так, довгий час по тому, прокинувшись уночі, я знов і знову згадував Комбре, переді мною поставало, оточене мороком, щось ніби на кшталт освітленого сторчового розрізу — так спалах бенгальського вогню або промінь електричного ліхтаря осявають і вихоплюють з пітьми частини споруди, тоді як решта