Читати книгу - "Строк минає на світанку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона знову припала вухом до трубки. Квін забрав руку з мікрофона.
— Так, — промимрив ледь чутно. — Вона в мене.
— Я не могла заснути, через те й подзвонила. Не через пудреницю.
Він промовисто поглянув на Руді: «Ви мали рацію». Тим часом голос у трубці чекав. Тепер була Квінова черга щось казати. Руді підштовхнула його ліктем.
— Мені теж не спиться.
— Якби ми були одружені, все було б зовсім інакше, правда ж? Тоді б ти просто дістав мою пудреницю з кишені й поклав її на наш туалетний столик у нашій спальні.
Руді на мить приплющила очі й мерзлякувато повела плечима. «Вона освідчується мертвому», — подумала вражено.
А голос у трубці говорив далі:
— Ми ще ніколи не розходились отак, посварившись, як сьогодні…
— Мені дуже прикро, — озвався він тихо.
— Може, якби ми не пішли туди, в той ресторан «Пероке», нічого б і не сталося.
— Еге, — згідливо потвердив він.
— Хто вона?
Цього разу він нічого не сказав. Та голос не вгавав.
— Хто вона, Стіве? Ота висока руда жінка в ясно-зеленій сукні?
— Я не знаю, — відповів Квін.
То було єдине, що він міг сказати. Але виявилося, що відповідь була цілком слушна.
— Це я вже чула. Через те ми й посварились. Якби ти не знав її, то чого б вона до тебе підійшла?
Він мовчав — не знав, що казати.
— Ще й дала тобі якусь записку. — Мабуть, голос вважав, що його мовчанка означає заперечення. — Я ж бачила, як вона це зробила, коли ти відійшов до прилавка бару. Бачила на власні очі! А потім, коли ми вернулися до нашого столика, чому ти кивнув їй? Так, і це я бачила — у дзеркальці пудрениці, ти й не помітив, що я дивлюся. Кивнув, наче хотів сказати: «Я прочитав вашу записку і зроблю те, що ви хочете».
Запала мовчанка. Голос давав нагоду щось сказати, але Квін не міг з неї скористатися.
— Стіве, я переборола свою гордість і зателефонувала тобі. Невже ти не хочеш поступитися?
Він мовчав.
— Ти відразу тоді змінився, неначе хотів швидше віднести мене додому, позбутися. Я плакала, Стіве. Плакала, як ти пішов, і зараз плачу. Стіве! Стіве, ти мене чуєш?
— Так.
— Ти наче десь далеко. Це що, телефон?
— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.
— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.
— Та ні, — промимрив він.
— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.
«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.
— Вона відчуває! Що казати?
Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.
— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.
— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?
Він міцніше затиснув рукою мікрофон.
— Вона догадалася, ми пропали!
— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:
— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..
Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.
— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…
У трубці щось клацнуло, і запала тиша.
— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.
Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.
— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?
— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.
Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.
— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.
— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…
Вони повернулися до своїх справ.
— Ну, тепер ми знаємо трохи більше, ніж раніш, — сказав Квін. — Заповнено ще одну прогалину в їхньому часі. Спершу вони пішли в театр, а потім у ресторан і там посварилися. Яка, вона казала, назва?
— «Пероке», — Руді добре знала нічиє життя ненависного міста. — Це на П'ятдесят четвертій вулиці. Там сталося найголовніше. Він, мабуть, і справді одержав записку.
Вона підійшла до фотографії.
— Погляньте на неї — вона досить вродлива і певна себе, їй нема чого вигадувати якісь нісенітниці й тривожитися через них. Коли вона каже, що бачила, — значить, бачила. Записка була. Тепер треба дізнатися, куди вона поділась. Якби ми тільки могли з'ясувати, що він з нею зробив!
— Порвав на дрібні клаптики.
— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…
— Ми повивертали всі його кишені — там записки нема. Вона замислено постукувала пальцем по спідній губі.
— Поміркуймо знову, Квіне. Ось ви чоловік. Мабуть, за таких обставин ви всі поводитесь однаково. Так от, ви сидите в ресторані з вашою нареченою, якась незнайомка щойно дала вам записку, і ви хочете приховати цю записку від своєї нареченої. Що ви зробите? Куди її подінете? Відповідайте хутчій, не думайте!
— Ну… можна просто впустити на підлогу.
— Вона може це помітити, нахилитись і підняти записку. Адже найістотніше те, що Барбара не бачила, як він це зробив, а вона ж стежила за ним. Він одержав записку, і записка зникла.
— Тоді він тримав її згорнуту в руці.
— Та ні, подумайте добре: ви сидите за столом, і вона вже пробує заговорити з вами про це. Отак вас закриває стіл. — Вона провела рукою трохи вище його пояса. — Записка у вас в руці, й вам треба швидко її збутися. Сховати в горішню кишеню, в гаман чи в портсигар не можна — буде видно, бо це над столом.
— Я кинув би її під стіл.
— Ні, ви прочитали її похапцем, один раз, і хочете прочитати ще, на самоті. Після
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Строк минає на світанку», після закриття браузера.