Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Він хотів був щось докинути.

— Ні, дайте мені скінчити, Квіне! Я кажу це не тільки для вас, а й для себе. Отже, ми повинні знайти його, вистежити, куди він подався, а тоді приперти до стінки й вирвати в нього признання. Така наша мета. І нам треба осягти її, доки спливе ця ніч. На світанку, о шостій, відходить автобус додому, останній автобус. Затямте це, Квіне, — останній! Байдуже, що там написано в розкладі. Для нас цей автобус останній, найостанніший у світі. Автобуси ходитимуть і надалі, та тільки не для нас. Ми повинні видобутись із Нью-Йорка до світанку. А тепер до роботи, — мотнула вона головою. — Ми не маємо змоги разом узятися до них обох…

Він здивувався.

— Ви ж самі воліли, щоб ми були разом, через те й пішли сюди зі мною, а не на станцію.

— Тепер у нас обмаль часу. Доведеться розійтися, хоч би як ми цього не хотіли. Тепер слухайте: є два сліди — чоловіка й жінки, що були тут сьогодні у різний час. Один з них не винен, другий — убивця. І нам треба це з'ясувати. Ми не маємо змоги шукати спочатку одного, а тоді другого. Переслідувати обох одночасно — ось єдина рада. Помилитися можна тільки раз, отож якщо ми помилимось удвох — це загибель. А якщо підемо порізно за тим і за тим, то матимемо однакові шанси. Нехай один з нас шукатиме даремно, зате другий — ні. На це вся надія. Ви беріть на себе чоловіка, а я — жінку. І завважте: доказів у нас мало, і треба цілковито використати все, що ми знаємо. Ви повинні знайти чоловіка в брунатному або схожого відтінку костюмі, на якому бракує ґудзика. Можливо, він лівша, але це не доконечне. Ось і все, що ви маєте. А я шукатиму жінку, яка напевне лівша і вживає різких парфумів. Я не знаю, як звуться ті парфуми, але впізнаю їх, тільки-но почую знов.

— У вас іще менше шансів, ніж у мене, — заперечив він. — Ви взагалі нічого не маєте.

— Дарма. Зате я жінка, а це зрівнює наші шанси — мені допоможе інтуїція.

— Але що ви зможете вдіяти голіруч, навіть коли й вистежите її? Хіба ви знаєте, що то за жінка?

— Ми не маємо часу на міркування. Його вистачить тільки на те, щоб хутчій узятися шукати і спробувати знайти. Зустрінемося знову тут, у цьому будинку, не пізніш як за чверть до шостої. Може статися, з порожніми руками, а може, й з удачею. Треба зробити все, аби встигнути на автобус о шостій.

Вона підійшла до мерця й нахилилася.

— Я візьму ключа, що був у нього в кишені, а у вас залишиться той. — Відтак перевела дух. — Ну, а тепер обернімось і погляньмо…

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Боже мій! — Голос їй осікся! — Третя година!..

Третя година

Нараз тиша урвалася.

— Що це?!

Жах наринув на них, мов шалена хвиля крижаної води. Вони були наче двоє мишенят у затопленому льосі, що борсаються на поверхні: ще мить — і їх поглине вода. Жах дзвенів довкола тихим дзвіночком, м'яким і тоненьким: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Він дзвенів і дзвенів, не знати звідки, але стосувався до них, до цього будинку, в якому вони були.

У першу мить вони заціпеніли й тільки поводили очима, шукаючи місця, звідки лине той жах. Марно силкувалися збагнути, де і що це дзвенить. А дзвеніло скрізь — «Дзелень-дзелень-дзелень!..» — тонкий сріблястий невгамовний дзвіночок.

— Може, це сигналізація від злодіїв? — прошепотіла вона. — Ми нічого не зачепили?

— Це звідти, із спальні — певне, будильник…

Вони кинулися до спальні — гнані страхом мишенята. Там, на туалетному столику, направду стояв маленький будильник. Квін схопив його, труснув, притулив до вуха.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Дзвеніло не ближче, ніж доти, дзвеніло скрізь.

Він поставив будильник на місце, сів навпочіпки й, мов те звіря, почав заглядати в усі кутки.

— Ага, стривайте, там щось біле, за ліжком, попід стіною. Та це ж телефон! — Він схопився на ноги й метнувся до ліжка. Нахилився, простяг руку і підняв телефонний апарат. — Ось він, біля самого узголів'я. Щоб узяти трубку, не треба й підводитись. Дзвінок приглушено, щоб не різало вуха. Мабуть, основний телефон унизу, а це паралельний. Тим-то нам і здавалося, що дзвенить скрізь.

А телефон усе дзвенів у його руках, безугавно, благально: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Квін безпорадно зирнув на неї.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Та чи буде коли цьому край!

— Дзвонить людина, яка ще не знає, що з ним сталося. Ану спробую обізвуся.

Вона схопила його руку, холодну як лід.

— Глядіть, щоб не накликати сюди поліції. Той, хто дзвонить, розпізнає, що голос не його.

— Якщо я говоритиму тихо й невиразно, то не розпізнає. А ми, може, про щось і довідаємося. Можливо, якесь слово підкаже нам що-небудь. Станьте ближче до мене. Ну, починаю…

Він підніс трубку до вуха так обережно, наче боявся, щоб його не вдарило струмом.

— Алло, — мовив глухо.

Вона ледве розрізняла звуки — так тихо він говорив. Серце її калатало. Понахилявши голови впритул одне до одного, вони слухали, що принесе цей дзвінок із ночі.

— Любий, — почулося в трубці, — це я, Барбара.

Руді скинула оком на фотографію на туалетному столику: Барбара, дівчина в срібній рамці.

«Боже мій! — жахнулася в думці. — Можна обдурити кого завгодно, тільки не закохану жінку. Вона ж бо знає його, як ніхто, і нам нізащо не…»

Квінове обличчя зблідло від напруження, і їй здавалося, що вона відчуває, як пульсує кров у нього в скроні.

— Стіве, любий, чи не зосталася в тебе моя золота пудрениця? Я не могла її знайти, коли вернулася додому, і це мене турбує. Подивись, може, вона в тебе. Може, ти ненароком поклав її до кишені?

— Твоя пудрениця? — перепитав він мляво. — Зажди-но хвилинку… — І затулив трубку рукою. — Що казати, як відповісти?..

Руді гайнула у першу кімнату й зараз же повернулася, тримаючи в руці щось блискуче.

— Скажіть «так» і розмовляйте далі, тільки говоріть зовсім тихо, якнайтихіше. Поки що все гаразд. Адже їй насправді не це потрібно, не пудрениця. Якщо ви будете обережний, то зможете про щось