Читати книгу - "Мері Поппінс"

Коли доглядачі вже обійшли клітки, позаду раптом почувся несамовитий лемент:

— Хай мені горлянка лусне — це називається вечеря? Крихта м'яса й капустина! А де йоркширський пудинг? Ганьба! Підняти якір! А де мій портвейн? Портвейн де, чуєте? Сюди його мерщій! Гей, ви там, у камбузі, де адміральський портвейн?

— Он як розходився! Я вам казав, що він небезпечний, отой он! — сказав Лев.

Джейн і Майклові не треба було пояснювати, про кого це він. Вони дуже добре знали Адміралову звичку розмовляти.

— Нарешті, — промовив Лев, коли гомін у павільйоні трохи вщух. — Здається, вже все. Тепер мені, з вашого дозволу, доведеться відійти. Побачимося згодом, під час Великого Танку. Я вас знайду.

Він провів їх до дверей, попрощався й пішов собі, струшуючи своєю завитою гривою. Його золотава шерсть пінилася від місячного світла й тіней.

— Ой постривайте!.. — гукнула йому навздогінці Джейн. Але він уже зник. — Я хотіла спитати, чи їх хоч коли випускають. Бідолашні люди! Це ж і Джон з Барбарою простісінько могли тут опинитись. Або й ми з тобою.

Вона обернулася до Майкла, але його поряд не було. Він звернув на бічну доріжку. Джейн подалася за ним і, підійшовши ближче, побачила, що він розмовляв з Пінгвіном. Той стояв посеред доріжки, затиснувши під одним крилом великий зошит, а під другим здоровенний олівець, кінчик якого він раз у раз покусував у задумі.

— Нічогісінько не спадав на думку, — почула Джейн Майклові слова, мабуть, відповідь на якесь запитання.

Пінгвін обернувся до Джейн.

— А може б, ви мені допомогли? — промовив він. — Підкажіть риму до «Мері». Я відмовився від рими «на папері», бо так абихто заримує. Хочеться знайти щось незвичне, своє. Якщо вам спало на думку «сизопері» — не кажіть, не треба. Я й сам уже про це думав. Ні, й це не те. Не так слід про неї говорити.

— Тетері! — раптом сказав Майкл.

— Гм! Не дуже поетично, — мовив Пінгвін.

— А як — «до вечері»? — озвалася Джейн.

— Ну… — Пінгвін нібито обмірковував. — … Не дуже гарно, — сказав він журливо. — Мабуть, доведеться й від цього відмовитись. Розумієте, я складаю пісню до Дня Народження. Мені здалось, що непогано буде почати так: «О Мері, Мері…»

Але далі в мене не пішло. Так прикро! Від Пінгвіна всі сподіваються чогось незвичайного, і я не хочу нікого розчаровувати. Ну, гаразд… Не баріть мене. Я мушу знайти якусь раду.

І з цими словами він квапливо подався геть, втупившись у зошит і покусуючи одинця.

— Просто дива! — сказала Джейн. — Чий це тут день народження, цікаво знати?

— Ну, ходіть же й ви, ходіть! мабуть, і вам хочеться привітати з Днем Народження, і взагалі… — почувся зненацька біля них чийсь голос, і, обернувшись, вони побачили того самого Бурого Ведмедя, що дав їм квитки при вході.

— О, звичайно, — швидко озвалася Джейн, зміркувавши, що найкраще буде відповісти саме так, хоча зовсім не здогадувалась, кого слід вітати з днем народження.

Бурий Ведмідь обняв їх за плечі й повів поперед себе доріжкою. Його м'яка шерсть тепло торкалася до них, і діти чули, як гуло в нього всередині, коли він говорив.

— Ось ми й тут! — прогув Бурий Ведмідь, спинившись перед невеличким будиночком.

Вікна в будиночку так ясно світилися, що якби ви на власні очі не бачили над собою Місяця, то подумали б, що то так сяє сонце.

Ведмідь одчинив двері й легенько підштовхнув дітей уперед.

Спершу їх осліпило яскраве світло, але за мить очі. звикли до нього, і діти побачили, що вони — в Тераріумі. Усі клітки стояли відчинені, і змії повиходили з них — декотрі позгорталися великими клубками й відпочивали на підлозі перед дверцятами кліток, інші плавно ковзали по підлозі.

І просто посеред усіх цих змій, на колоді, яку, певно, принесли сюди з якоїсь клітки, — діти не повірили власним очам! — сиділа Мері Поппінс!

— Ще двоє з поздоровленням, ваша милість, — шанобливо сказав Ведмідь.

Усі змії зацікавлено повернули голови до дітей. Мері Поппінс не поворухнулася. Зате вона озвалась:

— Я б хотіла знати, де твоє пальто, — спитала вона і сердито глянула на Майкла, наче зовсім не здивувалася. — А твій капелюх і рукавички де? — невдоволено звернулася вона до Джейн.

Але відповісти діти не встигли, бо саме тієї миті Тераріум дивно ожив. — Ш-ш-ш! Ш-ш-ш!!

Усі змії, стиха засичавши, попідводились на кінчиках хвостів і вклонялися комусь, хто був за спинами в Джейн і Майкла. Бурий Ведмідь скинув з голови кашкета. І Мері Поппінс повільно підвелася.

— Моя дитино! Моя люба дитино! — почувся чийсь тихий, лагідний, хрипкуватий голос.

І з найбільшої клітки неквапливо, плавно й нечутно вилізла Королівська Кобра. Плавкими рухами ковзнувши поміж схилених у поклоні змій, обминувши Бурого Ведмедя, вона спинилася перед Мері Поппінс і, підвівшись передньою половиною свого золотавого довгого тіла, витягла догори голову, вип'яла золотистий лускуватий капшук і ніжно поцілувала іменинницю спочатку в одну, а тоді в другу щоку.

— Ссслухайте, — ласкаво засичала вона. — Це сссправді щассстя! Давно твій День Народження не випадав на повню Місяця, дитинко!

Вона повернула голову.

— Сссідайте, друзззі! — промовила вона, плавно вклонившись решті змій, і вони, почувши це, враз усі опустились на підлогу, поскручувались клубками і звернули повні найглибшої пошани очі до Кобри й Мері Поппінс.

А Кобра тим часом повернула голову до Джейн і Майкла, — діти аж здригнулися з дива — така це була манісінька й старенька, зморщена голівонька. А таємничий догляд її очей ніби приковував і тягнув до себе, так що Джейн із Майклом мимоволі ступнули вперед. Очі ті були вузькі й довгасті і нібито тьмяні й сонні, та десь глибоко в них незгасними самоцвітами жевріли причаєні іскри.

— А це хто, цікаво знати? — спитала Кобра своїм лагідним і водночас моторошним голосом, не спускаючи з дітей пильного погляду.

— Міс Джейн і мастер Майкл Бенкси, з вашого дозволу, — сказав Бурий Ведмідь хрипко, мов зі страху, — її приятелі.

— А, це її приятелі? Ну то ласкаво просимо! Сідайте, любі!

Джейн і Майклові раптом здалося, що то лунає королівський голос, а такого з ними не було, навіть коли до них звертався Лев.

Насилу відірвавши очі від владного погляду Кобри, діти озирнулися, шукаючи, на чому сісти.

Тоді Бурий Ведмідь присів, і вони примостились на його волохатих колінах.

— Вона говорить, мов королева.

— Бо вона і є наша Королева, наша наймудріша, найгрізніша Повелителька, — тихо й шанобливо відповів Бурий Ведмідь.

Кобра