Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Дурнішої голови, як у нього, не можна було собі навіть уявити. Він був наївною дитиною, і панові Дантону вистачило показати цукерку, щоб хлоп'ятко вивернуло перед ним кишені й дозволило себе обікрасти. Чотири тисячі франків наче вітром здуло! Майже три роки тяжкої праці! Милосердний боже…

Ота мало не заплакав. Але за хвилину його пойняла неймовірна лють.

«Чудовисько! — скаженів він. — Тварюка! Я його вб'ю! Вб'ю, мов собаку, як тільки спіймаю!»

Потім лють помалу вляглася, і він відчув себе трохи краще. По обличчю та спині у нього текли струмочки поту, і він почав витирати долонею лоба, щоб піт не котився йому в очі й вони не пекли так нестерпно.

— О боже! — застогнав він уголос. — О боже! Що ж тепер робити? Звичайно, треба йти в поліцію. Описати я його зможу, ім'я теж знаю. А втім, навряд: цього негідника, безперечно, звати якось інакше. І він не годинникар, живе зовсім не в Сеттаті й навіть не думає будувати авторемонтну майстерню. Нічого у нього нема, і совісті теж, є тільки валіза з моїми чотирма тисячами, моєю одежею та білизною. Собака! Собака!.. Та лайка мені нічого не допоможе.

Ота підвів голову. Біля виходу з митниці стояв поліцейський і колупався сірником у зубах. Ота підбіг до нього.

— Мене обікрали! — закричав він. — Щойно! Тут!

— Ох! — Поліцейський звів брови і вийняв з рота сірник. — Тут?

— Так. П'ятнадцять хвилин тому!

— Ох! — знову зітхнув поліцейський і обернувся, мовби дивуючись, що за його спиною могло статися таке неподобство. — А що у вас пропало, пане?

— Валіза. В ній були гроші! Все, що я мав!

— Це погано, — спохмурнів поліцейський, з жалем кинув сірник і добув з кишені блокнот. — Прошу ваші документи.

— Документи?

— Так. Carte d'identite. Посвідчення. Закордонний паспорт, якщо ви іноземець.

Він витяг з блокнота олівець і ждав, стежачи за Отиною рукою, яка полізла в нагрудну кишеню… й раптом застигла там.

— Але ж у мене немає документів! Мій закордонний паспорт теж був у тій валізі!

— Ай-ай-ай! — зітхнув поліцейський, згорнув блокнот і сумними очима оглянув Оту з голови до п'ят. — В такому разі, ходіть зі мною; пане.

— Куди?

— До бюро. Туди, будь ласка.

— Ага, — сказав Ота.

Але навіть не ворухнувся. Не міг. Не смів. Знав абсолютно певно, що коли ступне бодай один крок, то це буде початком довгого, гіркого шляху, який закінчиться аж у Бржежанках на Чесько-Моравській височині.

— Туди, пане, — повторив поліцейський. І легенько взяв Оту за лікоть.

— Гаразд, — сказав Ота. — Я вже йду.

І він поволі рушив. Ноги зовсім не хотіли його слухатись. Було таке враження, немовби з них витекла вся кров і замість неї лишилася солодкава порожнеча. Він тяг ноги за собою, наче гирі. Рука поліцейського важко лежала на його лікті.

— Пустіть мене, — сказав Ота. — Ви ж бачите, що я йду.

Поліцейський нічого не відповів, але й не відпустив його лікоть. Вони прямували до якихось сходів. Нагорі був довгий порожній коридор, поділений сонцем на квадратики світла й тіні, залежно від того, де було вікно, а де стіна. Вони йшли світлом, тінню, світлом, тінню, і їхні кроки гучно відлунювали, ніби в глибокому підземеллі, ніби на дорозі, що веде в тюрму. Але Ота знав, що його жде не тюрма, а Бржежанки, хатина з двома тополями й батько, який усе це оплатить. «Гляньте, діду, ми привели вам сина-волоцюгу. Завіявся аж до Африки, та його повернули етапом, так би мовити, терміновим рекомендованим листом. Мабуть, щось гам украв, негідник. А вам, діду, доведеться цю екскурсію оплатити, й на це піде, мабуть, корова разом з телятком. А якщо не вистачить, ми продамо вашу хату або сина посадимо до в'язниці. Йому це, гадаємо, не зашкодить, негідникові такому…»

Ота зупинився.

— Я це піду, — запручався він. — Пустіть мене. Свої слова я забираю назад.

— Ви хочете сказати, що вас не обікрали?

Вони стояли віч-на-віч, і поліцейський заступив йому дорогу назад, до сходів, до виходу в місто.

— Мене обікрали, однак я не буду про це заявляти.

— Вибачте, але про це повинен заявити я. У вас нема документів, — сказав поліцейський. У нього була смугла шкіра й вузькі чорні вусики. Білки очей поблискували, наче перламутрові.

— Ні! — вигукнув Ота тремтячим голосом і раптом перейшов на арабську мову: — Я нічого поганого не зробив. Я хочу назад. Пусти мене. Будь хорошим арабом.

— Я і є хороший араб. Але назад ти не підеш, пане, — сказав поліцейський. — У тебе нема документів. На це в нас б інструкція! — Він теж говорив по-арабському, проте слово «інструкція» вимовив по-французьки, щоб надати йому більшої ваги.

— Ні, піду! — відчайдушно крикнув Ота й шарпнувся.

Поліцейський відсахнувся. Очі в нього стали перелякані й гострі, мов леза.

— Ні! Ти залишишся тут!

Він потягся рукою до сюрчка, але піднести до вуст не встиг, бо Ота зацідив його кулаком у підборіддя. Поліцейський напівобернувся, немов збирався танцювати, сюрчок випав у нього з рук і загойдався на зеленій стрічці, двічі дзенькнувши об ґудзики. Коліна в нього почали підгинатись, але так повільно, що Ота встиг підскочити й підхопити його під руки. Коли він клав поліцейського на підлогу, сюрчок дзенькнув утретє, так слабенько, наче келих, повний вина.

Ота кинувся порожнім коридором, потім сходами вниз. У вестибюлі пішов повільніше. Та, опинившись на вулиці, побіг знову. Звернув у бічну вуличку, потім ще і ще. Не знав, куди тікає. Для нього найголовніше було опинитись якомога далі від порту. Нарешті він зупинився й перевів дух. Ноги тремтіли, наче він пробіг хтозна-скільки кілометрів. Він стояв посеред широкого бульвару, в пальмовій алеї, яка ділила бульвар на дві проїзні частини, заповнені автомобілями. Під гіллястими, низенькими пальмами стояли лавки із спинками, їх можна було повернути в той чи той бік і дивитись або на шосе з машинами, або на алею.

Ота сів і хвилину розглядав свої тенісні черевики, такі закурені, наче він пройшов подвір'ям цементного заводу. Кілька разів тупнув, і з черевиків здійнялася хмарка пилу. Потім задивився на пальми. В них були короткі, товсті стовбури й великі, розкошлані крони. Вони скидалися на величезні буряки, що повилазили з грядок. Колись він читав, що в пальми спершу виростає крона й тільки тоді вже починає рости стовбур, що він вилазить із землі, наче з люка, де хтось поволі обертає домкрат. Дивина… Наче у немовляти спершу виросла б ціла, готова, велика голова, може, навіть з вусами