Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

— Проклята комаха! — крикнув, стріпуючи бджолу з руки і роздавлюючи її важким чоботом.

— Знаю, за що гину! — була остання жива думка в Мети.

* * *

У неділю вранці, ще сонце не зійшло і темрява вкривала землю, а Марія Магдалина і Сальомея спішили вже до гробу Господнього. Вони бачили напередодні, як справедливий Йосиф з Ариматеї клав тіло Христове у своїй скельній гробниці. А тепер ішли туди з пахучими олійками з мирри й альое, щоб намастити тіло Вчителя.

Коли прийшли на місце, побачили, що камінь при вході відвалений, а гріб порожній. Збентежені, не знали, що це значить — аж ось з’явився над гробом янгол у білій, ясній як блискавка одежі і промовив:

— Чому шукаєте живого між умерлими? Чи не провістив Він усе те, що з Ним сталося? Чи не провістив, що третього дня воскресне?

І жінки з радістю відійшли від гробу, щоб сповістити добру новину Його учням і вірним.

— Чи бачила ти, сестро, — заговорила по дорозі Марія Магдалина, — яку прегарну запинку мав янгол на своїй одежі, на правому рамені. Уся золота з переливом пурпури, мов каплі крови, і з темними пружками. Такої запинки я ще не бачила в нікого.

— Запинка? — аж скрикнула Сальомея. — Невже ж ти думаєш, що це була запинка? Це, сестро, була бджола! Я теж задивилась на неї і бачила, як вона рухала крильцями й перебирала ніжками. Бджола! Кажу тобі, справжня бджола!

— Та відкіля вона там узялася? — дивувалася Марія Магдалина.

— Мабуть, злинула разом з янголом з небес, бо так самовпевнено сиділа на його рамені, — пробувала пояснити Сальомея.

І обидві жінки підняли очі до неба, немов шукали там воскреслого Вчителя і малу злото-пурпурову бджілку.

Микола Яцків[2]

Ісусикові пальми

Цеглястою пустелею мандрувало троє подорожніх. Попереду йшов дідусь із сивою бородою, вів за собою віслюка, на якому сиділа молода жінка з дитиною на руках. Видно, вже довго були в дорозі, бо їхній одяг був запорошений, а обличчя засмаглі.

— Тут відпочинемо, — сказав ураз старець і вказав рукою на невеличку, вкриту піском скелю.

За хвилину жінка сиділа вже на розстеленім смугастім килимку, в тіні під скелею і годувала дитину. Дідусь сягнув рукою у перевішені на хребет віслюка бесаги, добув з них жменю солодких дактилів і разом із боклагом з водою подав.

— От і все, що нам залишилося, Маріє, — сказав зажурений. — Кілька пригорщів дактилів і боклаг з водою.

— Не журися, Йосипе, — підставляючи Дитині долоню з дактилями, відповіла жінка. — Завтра вже будемо серед людських осель.

А потім, щоб розвіяти його тривожні думки, оглядаючись довкола, додала:

— Хороше місце вибрав ти, Йосипе, на відпочинок.

Він глянув здивований на голі розпечені на сонці скелі, на долинку, встелену піском, з якої де-не-де стирчало сухе бадилля, а потім на Марію, що, граючись, ловила ручку Дитяти, і місце те йому видалося справді не таке вже непривітне.

— Коли б так ще хоч дві-три пальми…

— Так, Йосипе, дві-три пальми та джерельце води, щоб кожний подорожній знайшов тут бодай стільки поживи, скільки ми її ще маємо.

Підживившись і відпочивши, Марія з Дитятком і Йосип пустилися в дальшу дорогу.

* * *

За деякий час тою самою дорогою посувався гурт людей. Ще недавно була це багата каравана, що везла зі Сходу шовк, золото і пахуче коріння, але в горах напали на неї розбійники, повбивали слуг, пограбували багатий крам і забрали з собою верблюдів. Ті з каравани, що зосталися в живих, насилу добилися до найближчої оселі, підлікували рани, запаслись поживою і, найнявши провідника, пустилися далі в дорогу до друзів і знайомих.

Але подорож пустелею була нелегка. У хворих почали відкриватися рани, і це припізнило їх у дорозі. Вчора забракло їм поживи, а сьогодні не стало води.

— Ще трохи, ще трохи зусилля, — заохочував їх провідник, — і завтра вже будемо серед людських осель!

Та шалена спека ломила не тільки сили, але й волю людей. Знесилені, падали на розпечений пісок, чекаючи смерти.

Враз провідник крикнув:

— Гляньте! Ось там, там… Бачите? — показував рукою.

— Там, там, бачите? — вигукували інші, допомагаючи хворим звестися на ноги.

Удалині, поміж скелями, майоріли вершки трьох пальм.

Коли подорожні, загасивши спрагу водою з джерельця і поживившись овочами дерев, полягали спочивати, провідник устав, розглянувся довкола і сказав:

— Не одну каравану провів я через цю пустелю. Перейшов я її уздовж і впоперек, здавалося мені, знаю в ній кожний камінчик та кожну бадилину, але ніколи я ще не бачив цих трьох пальм і цього джерельця…

А найстарший з-поміж подорожніх додав:

— Хіба сам Господь посадив їх тут, щоб врятувати нас від смерти!

Але ніхто з них не знав, що кілька днів тому на цьому самому місці спочивала Свята Родина в дорозі до Єгипту, і Боже Дитятко, граючись, власною ручкою застромило в пісок три зернятка дактиля, щоб сповнилось бажання Божої Матері і святого Йосипа.

Господь і орачі

Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудьки. По-через плече Господа була перевішена свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господові проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.

У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами: в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі залипає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.

Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік і земля кожної осени однаково Його цікавить.

Трапилося, що старий господар щось дуже негарно зорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переламані, деякі врилися в другу скибу, або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.

— Щось то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала, — заговорив