Читати книгу - "Гаррі Поттер і келих вогню"

- Крум! - повторив Рон. - Віктор Крум, болгарський ловець!

- Вигляд у нього сердитий, - сказала Герміона, дивлячись на численних Крумів, що похмуро кліпали на неї звідусіль.

- Сердитий? - звів очі до неба Рон. - Чи не однаково, який у нього вигляд? Він неперевершений. І дуже юний. Років вісімнадцять, мабуть. Геніальний гравець, увечері самі побачите.

До крана з водою вже вишикувалася невеличка черга. Гаррі, Рон і Герміона примостилися за двома чоловіками, що палко сперечалися. Один - старенький чаклун у довгій квітчастій нічній сорочці. Другий скидався на міністерського службовця. Він тримав у руках смугасті штани і роздратовано кричав:

- Арчі, одягни, не будь дурним, бо той маґл коло брами вже щось запідозрив...

- Я ж цю сорочку купив у маґлівській крамниці, - впирався старий чаклун. - Маґли такі носять.

- Арчі, такі сорочки носять маґелки! Жінки, а не чоловіки, - доводив міністерський службовець, розмахуючи смугастими штаньми.

- Я не вдягну такої гидоти, - обурився старенький Арчі. - Не люблю, коли мені муляє між ногами.

Герміона почала так нестримно реготати, що мусила вибігти з черги й повернулася аж тоді, коли Арчі набрав води й пішов.

Назад ішли набагато повільніше, бо вода була важка. Часто зустрічали знайомих гоґвортських учнів з родинами. Олівер Вуд, колишній капітан квідичної команди Гарріного гуртожитку, котрий цього року закінчив Гоґвортс, затяг Гаррі в намет до своїх батьків, щоб їх з ним познайомити. Він похвалився Гаррі, що його нещодавно запросили до резервного складу команди «Калабаня Юнайтед». Пізніше з ними привітався четвертокласник з Гафелпафу Ерні Макмілан, а тоді вони побачили Чо Чанґ, дуже вродливу дівчину, що була ловцем рейвенкловської команди. Вона всміхнулася Гаррі й помахала йому рукою, а він, махаючи їй у відповідь, аж розхлюпав на себе воду. Рон почав хихотіти, тож Гаррі, щоб відвернути увагу, поквапцем вказав йому на групу підлітків, яких він досі ніколи не бачив.

- Хто це такі? - поцікавився він. - Вони, здається, не з Гоґвортсу.

- Мабуть, якісь іноземці, - припустив Рон. - Там теж є школи, але їхніх учнів я ще не зустрічав. Білл колись листувався з одним хлопцем, що вчився в Бразилії... це було багато років тому... він хотів його відвідати, але мама з татом не мали грошей на дорогу. Той хлопець дуже тоді образився й прислав йому заклятого капелюха. У Білла після того скоцюрбилися вуха.

Гаррі засміявся, але новина про існування інших чаклунських шкіл його здивувала. Побачивши в таборі стількох іноземців, він зрозумів, який був наївний, вважаючи, що гоґвортська школа - одна-єдина. Глянув на Герміону - її ця інформація нітрохи не здивувала. Вона, поза сумнівом, читала про інші чаклунські школи в книжках.

- Де це вас носило? - здивувався Джордж, коли вони нарешті повернулися до намету Візлів.

- Зустріли декого, - пояснив Рон, ставлячи на землю баняки з водою. - А ви ще й досі не розпалили вогнище?

- Тато ніяк не награється сірниками, - скривився Фред.

Містер Візлі так і не зумів розпалити вогонь, незважаючи на безліч невдалих спроб. Уся земля навколо нього була всіяна горілими сірниками, а він, здавалося, тішився, як ніколи в житті.

- Овва! - вигукнув він, коли запалив сірника й одразу його впустив.

- Дивіться, містере Візлі, - лагідно мовила Герміона, забираючи в нього сірникову коробку й показуючи, як треба запалювати правильно.

Нарешті вогнище розпалили, хоч довелося чекати ще з годину, доки воно розгорілося так, щоб можна було щось готувати. Та час цей не пропав, адже їм було на що подивитися. їхній намет стояв якраз коло шляху на стадіон, по якому весь час пробігали туди-сюди міністерські працівники. Усі вони люб'язно віталися з містером Візлі. Той розповідав про них Гаррі й Герміоні, бо його власні діти так добре знали все, пов'язане з міністерством, що їм було не цікаво.

- Це був Катберт Мокридж, керівник служби зв'язку з ґоблінами... а це йде Гільберт Вімпл з комітету експериментальних чарів. Ці роги в нього вже давненько... Здоров, Арні... Це Арнольд Горошок, він забувальник, тобто фахівець зі скасування випадкових чарів... А це Боуд і Кроукер... невимовники...

- Хто вони?

- З відділу таємниць. Там усе засекречено, гадки не маю, чим вони займаються...

Нарешті вогнище добре розгорілося, й вони почали смажити яєшню з сосисками. І тут з лісу з'явилися Білл, Чарлі та Персі.

- Щойно явилися, тату, - голосно повідомив Персі. - О, вже обід, чудово!

Усі завзято наминали яєшню з сосисками. Враз містер Візлі схопився на ноги, заусміхався і помахав рукою чоловікові, що прямував до них. - Ага! - вигукнув він. - Саме той, хто нам потрібен! Лудо!

Навряд чи Гаррі доводилося бачити когось примітнішого за Лудо Беґмена. Навіть старий Арчі у квітчастій нічній сорочці йому поступався. Лудо мав довжелезну квідичну мантію в широку горизонтальну смужку - яскраво-жовту та чорну. На грудях-величезне зображення оси. Загалом він мав вигляд кремезного чоловіка, що зараз трохи втратив фізичну форму. Мантія щільно облягала його неабияке черево, котре з'явилося, поза сумнівом, після завершення виступів за збірну Англії. Носа Лудо мав приплюснутого (мабуть, бладжером перебило, подумав Гаррі), а через круглі сині очі, коротке біляве волосся та рум'яні щоки він скидався на школяра-переростка.

- Вітаю всіх! - весело вигукнув Беґмен. Він був страшенно збуджений і аж підстрибував, ніби мав на ногах пружини. - Артуре, старий! - захекано проказав він, підійшовши до вогнища, - ну що за день, скажи? Що за день! Кращої погоди годі й бажати! Ніч буде безхмарна... жодного організаційного проколу... мені навіть робити нічого!

За його спиною пробігла група замучених міністерських чаклунів, показуючи на чиєсь чарівне вогнище вдалині, від якого злітали вгору метрів на шість величезні фіолетові іскри.

Персі, простягаючи руку, поспішив наперед. Хоч він і не схвалював Пудового підходу до керування відділом, та все одно хотів справити на нього добре враження.

- А... так, так, - усміхнувся містер Візлі, - це мій син Персі, він саме починає працювати в міністерстві... а це Фред... ні, Джордж, перепрошую... оце Фред... Білл, Чарлі, Рон... моя дочка Джіні... а це Ронові друзі, Герміона Ґрейнджер та Гаррі Поттер.

Почувши Гарріне ім'я, Беґмен здивовано підняв брови, а очі його вже звично зиркнули на шрам.

- Увага, всі! - вів далі містер Візлі. - Це Лудо Беґмен, ви знаєте, хто він такий. Завдяки йому ми маємо такі добрі квиточки...

Беґмен засяяв і недбало махнув рукою - мовляв, такі дрібниці.

- А уявляєш, Артуре, які будуть ставки на цей матч? -