Читати книгу - "Фаворит"

— А що таке «закохатись»? — спитав Уїльям, який бавився його фішками.

— Ахи та охи, — пояснив Генрі. — Чоломкання, рюмсання тощо.

— Виходить, матуся в мене закохалася, — констатував малий.

— Не мели дурниць, — серйозно почала Поллі. — Кохання — це весілля, фата, конфетті й інші витребеньки…

— Отож, Аллане, — підсумував Генрі, — викинь оте своє кохання з голови, бо жодної фішки не врятуєш.

Уїльям розкрив свої карти. Очі в нього здивовано витріщились. Це свідчило, що малюк дістав принаймні два тузи. Лише з ними він починав торгуватись. Я бачив, як Генрі скоса подивився на нього, потім хутенько взяв прикуп, але, щойно дійшла його черга, спасував. Я перекинув карти — там було всього-на-всього дві дами й десятка. Генрі знав, коли треба пасувати. А Уїльям заробив лише якихось нікчемних дві фішки, маючи на руках три тузи.

Не вперше я подумав про примхи спадковості. Білл був товариський, справжній чоловік із багатьма чеснотами. Сцілла дуже підходила йому, маючи любляче серце і м'яку вдачу. I хоч вони не відзначалися якимись особливими талантами, нагородили сина гострим розумом і допитливістю.

Отож, чи міг я гадати, змішуючи карти, що Генрі таїв у своєму дев'ятилітньому мозку ключ до розгадки смерті свого батька?

Та він і сам цього не знав.

7

Челтенхемський національний фестиваль кінного спорту почався у вівторок 2 березня.

Передбачалися три дні перегонів екстра-класу, і стайні постачили найкращих у світі коней. Їх перевозили з Ірландії пароплавами й літаками — казкових гнідо-золотих скакунів, що мали силу-силенну кубків і призів, здобутих по той бік Ірландського моря.

У Глостершірі купчились фургони, що доставляли коней із Шотландії, Кента, Девоншіра. Вони везли переможців Великого національного кубка, чемпіонів-плигунів, майстрів гандикапу, чудових спринтерів — еліту кінського поголів'я.

Сюди з'їхались усі жокеї-аматори, котрі змогли випросити, позичити або купити собі рисака. Скакати в Челтенхемі вважалося за честь, а виграти — й поготів. Жокеї любителі ждали змагань з великим нетерпінням.

Лише Аллан Йорк не виявляв цього запалу, ставлячи «лотос» на відведене місце.

Я й сам цього не розумів, але ні гомін величезного натовпу, ні сповнені надій обличчя, ні підбадьорливий морозець яскравого березневого ранку, ні перспектива скакати на трьох найкращих конях ніяк не могли розбуркати мене.

Біля головного входу я пошукав очима розповсюджувача газет, з яким уже бачився в Пламптоні.

— Доброго ранку, містере Йорк, — привітався він, простягаючи газети. — Вам подобається ваш сьогоднішній рисак?

— Можете поставити на нього якийсь дріб'язок, але не останню сорочку. Не забувайте про Ірландця.

— Ви легко обійдете його!

Я зачекав, поки він продасть газету старому з велетенським біноклем на грудях.

— Ви пам'ятаєте таксистів, котрі билися в Пдамптоні?

— Хіба таке можна забути? — пожвавішав він.

— Ви казали, що одна зграя з Лондона, а друга — з Брайтона.

— Еге ж.

— А котра з Брайтона?

Він здивовано глянув на мере.

— Чекайте… — I продав ще дві газети старезним леді у твидових жакетах і гольфах. Потім знову до мене: — Яка, питаєте, з Брайтона?.. Гм… Я часто їх бачу, але вони такі відлюдьки. Жоден з тобою не заговорить. Не те що водії-приватники. Брайтонських я одразу впізнав би… — I закричав — Спецвипуск! Спеціальний денний випуск! — Я терпеливо чекав.

— Як же ви їх розпізнаєте? — запитав я.

— По пиках.

— I хоч одну змогли б описати?..

— Звичайно.

— Наприклад?..

— Ну от хоча б телепень з очицями-лезами. Я побоявся б сісти в його таксі. Він носить такий собі чубчик, що звисає на самі очі. Дивак! А навіщо це вам?

— Так… Хочеться знати, звідки він.

— З Брайтона. А звідки ж іще? — зраділо підтвердив мій співбесідник. — Крім нього, ще один дуже примітний. Молодик з довгими баками, котрий завжди чистить нігті ножем.

— Дякую, — мовив я, простягаючи йому цілий фунт. Він широко посміхнувся і сховав його до кишені.

— Щасти вам, сер.

Я відійшов, але вигуки «Спеціальний випуск!» ще довго лунали мені навздогін. Крокуючи до вагарні, я розмірковував: виходить, мої напасники таки з Брайтона. Той, хто їх нацьковував, нітрохи не турбувався, що я десь міг бачити їх і зможу розшукати.

Лише згодом я почув, як Піт Грегорі щось мені пояснював:

— Їм прокололо шину, але все ж таки вони вчасно доїхали.

— Пробач, я замислився.

— Радий за тебе, друзяко! — Він гучно зареготав. Адже почуття гумору завжди зраджувало його, не дивлячись на кмітливість і розсудливість. Школярські жарти здавалися йому перлинами дотепності, але ми давно звикли до цього й не звертали уваги.

— Як Паліндром? — запитав я. То був мій кращий кінь на сьогодні.

— Чудовий, Я ж кажу тобі, що вони прокололи шину… — Він розгублено вмовк, бо не любив повторювати спочатку. — Гаразд, ходімо до стайні, сам подивишся.

— Ходім.

Ми рушили. Піт мусив неодмінно супроводжувати мене: вимоги безпеки були тут дуже суворі. Навіть власники коней не мали права підходити до них без дозволу тренера. Конюхи мали перепустки з фотокартками. Все це для того, щоб коней не поїли наркотиками та не псували.

Я приголубив свого скакуна, восьмирічного гнідого красеня з чорними плямами, й дав йому шматочок цукру.

Піт докірливо мовив:

— Навіщо ж давати перед заїздом!

Він нагадував няньку, що застукала свого вихованця, котрий їсть ласощі перед обідом.

— Цукор додасть йому снаги, — заспокоїв я, даючи гнідому ще шматок та захоплено розглядаючи його. — Виглядає він просто чудово.

— Він виграє, коли ти все передбачиш, — підтримав Піт. — Не спускай ока з Ірландця. Він намагатиметься вас обійти — рвоне саме тоді, як ви долатимете рівчак з водою, щоб випередити на шість корпусів ще до схилу. Я не раз бачив, як він це робить. Примушує гнатися за собою під гору та витрачати останні сили, такі необхідні перед фінішем. Отож роби ривок одночасно з ним і долай схил з тією ж швидкістю або дай йому обігнати себе на підйомі та надолужуй на спуску. Ясно?

— Як день! — Його поради, як поводитися під час заїзду, завжди були корисні, і я багато де в чому завдячував йому.

Я ще раз погладив Паліндрома, і ми вийшли у двір. Завдяки численним заходам безпеки це було найтихіше місце іподрому.

— Слухай, Піте, а чи не було в Білла якихось неприємностей? — раптом запитав я.

Він зачинив браму, потім повільно обернувся, постояв, дивлячись мовчки, ніби крізь мене, і відповів:

— Неприємністю це не назовеш. Але дещо було…

— Що?! — наполягав я, коли він раптом змовк.

— А звідки ти взяв, що були якісь неприємності?..

Я розповів про дріт. Він мовчки слухав, але брови насупились.

— Чому ж ніхто з нас