Читати книгу - "Далекий простір"

Б. Наш світ залежний

З обмеженості неминуче випливає залежність. Щоби зробити людину залежною, потрібно зробити її обмеженою, а останнє досягається звуженням простору життя (у будь-який спосіб). Причому звуження повинно бути від початку, щоби принаймні першу половину свого життя людина провела в обмеженому просторі, тоді вона сформується за певним типом і надалі буде триматися за свою вузькість.

Ступінь залежності прямо пропорційний ступеню людської обмеженості. Чим обмеженіша людина, тим легше її зробити залежною. Пояснюється це просто: обмеженість пов’язана з локальним місцем: по-перше, зв’язок із одним місцем легко робить людину підконтрольною, її можна взяти на облік; а по-друге, живучи в обмеженому колі, людина починає, як то кажуть, жити обмеженим колом. Іншими словами, вона прив’язується до всього, що є в цьому колі, до всякої дрібниці. Звідси і її спорідненість "із усім близьким". Але тим самим людина легко стає вразливою! Досить силам, які володіють її близьким, тобто обмеженим, простором, прямо або побічно пригрозити втратою останнього (або частини його), як людина починає панікувати. Психологія тут проста: якщо я все життя живу на цьому клаптику і з ним зрісся, то я не можу внутрішньо не тремтіти перед тим, кому цей клаптик належить, хто має або може мати над ним владу. Хто я тоді такий, який співвідніс себе з тим, чим, по суті, я не є?

У тому й перевага необмеженості, всесвітності, що там немає співвіднесення себе (принаймні, такого цілковитого) з яким-небудь "цим і тільки цим" ареалом життя. І тому немає важеля влади над людиною.

Живучи в маленькому постійному колі, я обростаю тисячами звичок, і з часом порушення навіть однієї з них, найдрібнішої, стає для мене потрясінням. Я готовий все терпіти і все виконувати, аби не чіпали "моє маленьке життя". Мені вже однаково, хто і як править мегаполісом, державою, що роблять правителі – це не має до мене відношення. Як і те, що наді мною, що піді мною, що на сусідній вулиці. Я буду, як говорили в давнину, нижче трави, тихіше води, тільки не чіпайте мене. Я боюся за свій п’ятачок. Я тремчу за те, чим я став.

Якщо припустити, що коли-небудь людина була необмеженою, то життя, яким живемо всі ми, – найкраще, що можна було б зробити, щоби людина замість легкості і вантажу свободи знайшла солодкість і отруту залежності. Сьогодні ми живемо в комфортних умовах: вдома говоримо по радіофону, слухаємо фільми, тілограми, блаженствуємо в електрованнах; на вулиці ми йдемо, покладаючись на величезну кількість акустичних та інших підказувачів. Ми занурилися в близький простір, потонули в ньому, ми живемо ним, кожен день вихваляючи його. Але хто ми вже? Ким ми стали? Ким ми могли бути? А може, ким ми були? І найголовніше: яка сила створила наш локальний світ і заодно нас самих, у цей світ цілковито занурених? Що за сила і навіщо? Яка кінцева мета? Нам приємно бути під опікою, нас ведуть, ми, чоловіки і жінки, не перебираючи, по-жіночому любимо цю силу. І не дай боже хто-небудь скаже нам: "Як же ви це так, га? Ні кроку самі. Радієте своїй цілковитій залежності. І не принижує вона вас". О, не дай боже! Ми розірвемо такого нахабу на шматки! Бо… Бо ми поважаємо себе, так! Ми не потерпимо іншого погляду на себе. І ми горою станемо на захист тих, хто створив нас такими, якими ми є, бо, на їхній погляд, ми гідні самоповаги, ми володіємо найвищою цінністю – доброчесністю громадян, і так далі. І ми… Ми не віддамо своєї самоповаги, не станемо змінювати бачення самих себе, а швидше тебе самого зітремо в порошок!

А однак незалежно від будь-чийого ставлення до автора, істина і думка – незнищенні. Від того, що ми не бачимо альтернативи собі, остання не зникає.

В. Наш світ емоційно неповноцінний

Третя характеристика нашого життя звучить не менш парадоксально. Адже кожен із нас вважає, що світ його емоцій – єдино можливий, бо що може бути вище, краще любові до дружини, до родини, тихої любові до Державного Об’єднання, яке піклується про нас?..

Тим часом обмеженість неминуче звужує і наші почуття. Я знаю, навряд чи хтось погодиться, що можуть бути інші, нам незнайомі почуття. Але чому б і ні?

Тут ми впритул підходимо до питання про статеві стосунки. Якщо ми живемо в замкнутому п’ятачку, то і всі наші почуття відповідають цьому локальному п’ятачку, інакше й бути не може. Але що було б із нашими почуттями, якби ми вийшли за рамки обмеженості?

Те, що ми називаємо "коханням", – лише наше, людям близького простору притаманне почуття. Любов’ю ми називаємо прив’язаність. Близькі нам люди ідентичні близьким предметам, які стали частиною нас самих. Я знаю, подібне твердження буде сприйнято багатьма в багнети. Але хіба це не так: ми любимо близького за те, що він постійно з нами, в нашому близькому просторі; ми поспішаємо до нього, як до незмінного столу чи улюбленої книжки, і ще треба розібратися, що іноді нам буває дорожче: присутність поруч людини, від якої нерідко втомлюєшся, чи електрованни, про яку ти мріяв цілий день? Принаймні, бувають хвилини, коли на один щабель ставляться звичка до людини і звичка до предмета. Хіба не це відбувається під час непорозумінь? Коли ми вирішуємо, що нам потрібніше в дану мить? Іноді слухаєш фільм, а тебе постійно відволікає близький, і ти злишся. Нехай лише в цьому атомі часу, але людина поставлена нижче від матеріальної речі. І так хіба не періодично? То що тоді наша любов?

Зі сторінок цієї книги я хочу заявити: може бути інша любов. Але вона пов’язана з тим життям, яким ми не живемо. То чи варто про неї говорити? Варто, бодай заради істини. Бо якщо можна вийти за межі свого клаптика, отже, можна бути далеко від близького. Чи не абсурдно звучить ця фраза?